От на шпилі того валу виявився і сам Шайтан-паша. Під ним золотистої масті арабський кінь так і танцює, так і пряде ушима. Над Шайтаном повисло у повітрі щось зелене - то стяг пророка, святиня мусульманського світу. Шайтана обступають на конях паші, мурзи, султани, трубачі.
Шайтан майнув рукою до пушкарів. Зарокотали сотні горластих гармат, і від рокоту їх, здавалось, земля застогнала і вали під ногами ходором заходили. Хмари білого диму клубами носились і тонули у повітрі, а з города доносився якийсь глухий стогін і плач. То вже плакали малі діти з матерями та ревла скотина.
А хто се на білому арабському жеребцеві виступає на вал і стає поруч з Шайтан-пашою? Над ним козак з сивими вусами держить червону корогву, а на тій корогві якийсь лицар з булавою конем виграває і золоте яблуко з хрестом як сонечко сяє. Се Юрась, козак-нетяга. Се він, а не Шайтан-паша привів стотисячне турецьке військо і орди кримських і білогородських татар добувати Україну.
Одним ранком відчинилися двері його едикульської темниці і до нього увійшов старий-старий і сивий, аж жовтий, сам Тугай-бей… На гак, на гак вішати прийшов, як того Байду, як Юрасевого стражника… «Отче! В руці Твої передаю дух мій!» - простогнав тихо Юрась. А Тугай-бей чолом мало не до землі: «Аллах, - каже він, - волею своєю один зможе нижчого і смирного піднести і поставити з владиками мира. Султан Махмуд, сонце вселенної, призиває тебе на престол України. Зніми з себе темниче дрантє і надінь одежу радості. Нехай тоді стражник приведе тебе до мене». - І вийшов, а стражник приніс йому «одежу радості» - червоний на соболях халат. І веде його у покої Тугай-бея. А там вже жде його блаженний Парфеній, святійший патріарх царгородський і великий візир з великими пашами. На Юрася надівають дорогі оксамити і золото, а великий сердар передає йому князівські і гетьманські клейноди: булаву, що аж горить дорогим камінням, - бунчук, червону з золотом корогву і берет - султанську грамоту на Україну і Сарматію. Він узяв те, що йому давали. Він не знав, а може й знав, що Йому давали те, що утеряв Дорошенко, те, що Москва вже лаптем своїм прикривала…
Юрась повірив, що він - один з владик світа сього’. Універсали його летять на Україну, на Запорожжя. Замість себе він ставить наказного гетьмана якогось Астаматія, а по просту - ляшка Евстахія Гиновського. Його посланці несуть його волю, ще із-за Дунаю, на Україну, а він сам з Шайтаном-пашою і стотисячним військом темною хмарою сунеться здовж берега Чорного моря через Балкани… Велика хмара з Юрасевими громами вже пересунулась, гадюкою переповзла через Дунай. Сілістрийський паша, той, що колись невільником посилав Юрася з Акермана в Царгород на турецькій галері, тепер прикладає руку до серця й до бритого лоба й вітає: «селям алейкум»… Перейшли Прут, Дністер, Буг… Юрась припадає до землі і цілує свою землю - землю України.
І от Юрась під Чигирином. Його гармати ревуть і рвуть стіни того замку, що будував його батько… За пороховим димом він вже не бачить Чигирина. Не бачить, як Чигирин куриться димом, та вже не пороховим, не димом гармат, а димом пожежі, як полум’я лиже стіни замку і огняні пасма тягнуться з димом до неба.
Он турецькі й волоські копачі, мов звір під землею, міни собі риють, і у ті міни котять бочки з порохом, щоб і самий город, і святі церкви, і людей послати на небо.
- Князю! Ясновельможний князю! - каже сивовусий хорунжий Юрасів Васюта Макогін. - Глянь на стіни… Там щось біле піднімають на ратищі - якесь полотнище… Чи не згоди просять?
А біле полотнище все мотається на стіні, а до його знизу полум’я, мов живе, так і тягнеться… От-от злиже огняним язиком.
Шайтан-паша велів зупинити пушкарів. Гармати замовкли.
На стіні, із-за диму виявляється сива як сніг голова. То священик у чорних ризах осіняє город розп’яттям і по спущеній з замку драбині тихо сходить, лицем до своїх ворогів, на землю, держачи перед собою хрест. Старі ноги його ледве переступають, старі очі за слізьми мало що добачають, а він все йде.
Юрась миттю скочив з коня і побіг з валу до священика. Він пізнав його. Се був той сивенький протопоп, що сімнадцять літ назад вийшов з церковними корогвами назустріч Юрасеві, коли вони з Тетерею вступали в Чигирин, а Виговський, покинувши тут гетьманську булаву, «яко тать в нощи бегу яся»…
Юрась обережненько підняв батюшку і приложився до розп’яття. Але батюшка глядів суворо.
- З миром і любов’ю прийшов ти, отче? - спитав.
- Розшарпана, заплакана мати твоя прислала мене до тебе, отче архимандрите…
Юрась перепинив його.
- Я більш не архимандрит - я великий князь український і сарматський.
- Знаю… Ти так пишешся і в сім листі.