І священик дістав із-за пазухи універсал Георгія Гедеона Венжика Хмельницького і показав Юрасеві.
- Ти так тут величаєш себе - знаю… Але куди ти закинув ангельський чин твій? Як обнажив себе до наготи мирської?
- Мене розрішив від іночества і клятву зняв з мене блаженний святійший патріарх царгородський, авва Парфеній.
- Блаженний патріарх! - з презирством сказав священик. - Турецький наймит, пастух, що не дбає про вівці! А сам ти утікач, бродник, що утік із раті Христа Спасителя… На що ти навів на рідну землю ворогів хреста Господнього?
- На те, щоб знов її добути; вона моя, з ласки божої я дідич і владика України.
- Ти глаголеши, - мовив отець Йона словами Христа у Пилата Понтійського.
- Ти не ймеш мені віри? - сказав Юрась. - По волі і благословенню славного і вічно достойного пам’яті родителя мого, гетьмана Зиновія Богдана Хмельницького, я - владика України.
- Ти глаголеши, - знов промовив отець Йона.
- І по берету найяснішого падишаха, султана Махмуда IV-го, я - владика України.
- Ти глаголеши.
Гнівом спалахнули очі Юрасеві.
-- Чого ж ти, попе, прийшов до мене! Знущатись? Кориться мені Чигирин?
- Ні, не кориться… У нас у городі сили немало - і козаків, і московських ратних людей, і драгунії: відсидимось до прибуття з військом гетьмана Самійловича та царського окольничого князя Григорія Ромодановського.
- Так ти за тим тільки й прийшов, щоб сказати мені оце? - спитав Юрась.
- Ти глаголеши.
- Ти усе сказав, попе?
- Усе, ясновельможний князю.
- Так, я умиваю руки… Піди і скажи Чигирину, що краще б не родитися на світ синам і донькам його! На то Божа воля!
- Най буде Його свята воля, - сказав і отець Йона. - Тільки пам’ятай, рабе божий, на страшному суді даси одвіт Всемогучому Богу за пролиту кров.
- На то Божа воля, - упосліднє сказав син Богдана і вернувся під свою червону корогву.
І знов заревли гармати. А тимчасом копачі підрились під землю аж під самий замок… Город стояв над пеклом, і треба було тільки маленької іскорки, щоби пекло розчинило свою утробу і пожерло город.
Але надійшла ніч. Шайтан-паша не пустив у пекло тієї іскри: йому не ніччю, а удень хотілось бачити, як викине пекло своє полум’я, як полетить під саме небо оцей город, як потім з неба падатимуть на землю люди, церковні дзвони, гармати… Такого дивовища він ще не бачив… Нехай же спить город упосліднє, нехай сю ніч спить і його військо.
І ніч накрила і город, і землю. Тихо і в небі, і на землі. Город мов мертвий. Тільки де-не-де завиє собака.
Мертва тиша і над турецьким станом. Погасли огнища, що ще з вечора палали й тріщали сухими очеретами і не блимало ніде, бо стан спочивав мертвим сном після тяжкої кількаденної роботи.
Ібрагим-паша опізнився з своєю «іскрою», і Його пекло не кинуло до неба Чигирин з його церквами, стінами, гарматами, людьми… Сю ніч Чигирин справив кривавий бенкет, який і не снився Ібрагиму-паші: всі копачі були вирізані під землею, в траншеях, а бочки з порохом Чигиринці залили водою… Шайтан-паша скреготав зубами і рвав на собі дорогий халат, падишахів подарунок…
Займалась зоря. Юрась стояв на окопі проти старого міського валу, звідки виносили мертвих копачів, і потомленими безсоницею очима дивився на Чигирин. Там, по церквах, тихо, якось-то молитвенно дзвонили - мабуть до ранньої обідні, і ті дзвони рвали Юрасеві душу. Під ті дзвони колись, малою дитиною, він прокидавсь, було, і знов засипав, мов його мати під ті дзвони колисала.
А тепер йому не то що до тих церков, та й до городу стежка заказана.
XX
Того ж року, на другий чи на третій день після зимного Миколи, у Сірка в курені сиділа січова старшина та три значні запорожці - Леонтій Корж та Яким Яворницький з Павлом Пелехом. Запорожці тільки у той день вернулись у Січ з далекої дороги.
- Так, так, - казав Сірко, сидячи коло столу, на котрім стояли чималий боклаг з зеленого скла, срібна дорога чаша, а коло них закуска: хліб та в’ялена риба. - Так, так… Сказано, з великої хмари та малий дощ, - казав, осміхаючись, Сірко. - Ану, панове, випийте з дороги ще по чарці та розкажіть, з чого 6 то на такого вояку, як Ібрагим-Шайтан-паша та напав заячий дух? Я про «козака-нетягу» вже й не питаю.
- Та воно так було, батьку-отамане, - почав Пелех. - Я майже не відходив тоді ні від Шайтана-паші, ні від Хмельниченка. Так ото як двадцять третього чи двадцять четвертого серпня Ібрагим-паша надумав вже через підкопи знести город, я, приложившись до хреста, моргнув отцю Іоні, як тільки він повернув від Хмельниченка, що вранці Чигирин попаде у пекло. Так ото отець і приніс моє тайне слово у город, а чигиринці, не дожидаючись пекла, у ту самісіньку ніч несподівано вибігли з города, деякі з боклагами води, та зараз у підкопи, вирізали до ноги усіх там копачів і порох залили водою… Так після того я сам бачив, як Ібрагим-паша лютував, мов звір, і сам шматував на собі свій дорогий халат, а Хмельниченко вискочив з свого намету, мов несамовитий, і стояв роззявою, дивлячись на Чигирин, неначе корова на нові ворота. Коли дивлюсь, мов опечений, летить старий Васюта Макогін з деякими козаками, весь у пилу й поросі, вуси осмалені, шапка кулями прострілена, і через силу вимовляє: «Москалі йдуть! Грицько Ромодан веде, а за ним і гетьман попович з козаками!» «А далеко?» - питає Юрась. «Вже у Дніпро лізуть». Юрась зараз метнувся до Шайтана, а той через сурмачів покликав Нуредина-хана і велів з ордою гнати у мертву голову, щоб не пускав через Дніпро ні москалів, ні козаків…