- Де вже! - перебив його Яворницький. - Ми тоді з паном Левоном і деякими з наших братчиків були саме там, по сім боці Дніпра. Так де вже було орді зупинить москалів! Вони там, по тім боці поставили саме на березі свої ломові гармати і сиплють залізними кавунцями та горіхами на сей бік в орду, мов у галич. А де ж було татарві з своїми стрілочками супроти залізних кавунів! А там вже й човнів, і чайок вздовж берега видимо-невидимо: хоч би тобі один рибалка з своїм дубом або з душогубкою пристав до сего берега - усі, мов качки, майнули туди, до козацьких човнів… Бачить Нуредин-хан, що непереливки, зараз гонить до Шайтана своїх вітроногих чортів: «Не вдержу, - каже, - москаля, ратуй сам!» Сірко скинув очима на старшину і покрутив головою.
- Ну, а що ж було далі?
- А далі було ще гірше, - сказав Пелех. - Як прибігла татарва від Нуредина, як сказала, що москаль і на воді не тоне, і на огні не горить, Шайтан миттю забрав усю свою силу, а намети і обоз покинув коло Чигирина, щоб у городі не догадались, що він утікає, та, звелівши стріляти із гармат по городу, метнувся до москалів.
- А Хмельниченко? - спитав Сірко.
- Хмельниченка він зоставив під городом. Та недовго він і стояв. Шайтан не зупинив москалів і козаків. Увесь день двадцятого серпня, в суботу, стріляли турки із гармат на той бік Дніпра, щоби не підпускати москаля до води, та тільки гетьман попович добре у шори убрав Шайтана: він звелів спустити униз по Дніпру козацькі чайки та човни, а ніччю козаки усі чисто й перевезлись на сей бік. Так: ото вранці, у святу неділю, як оглянувся Шайтан, аж козаки вже смалять його у потилицю, а москалі з другого боку знай залізними кавунами обсипають. Не вдержав і він, та знов до Чигирина, до свого обозу й наметів, та вже крадькома, мов собака з осмаленим хвостом, поза Тясмином, і тільки ніччю добравсь до Чигирина. А що тут було - і сміх, і горе! Всю ніч велів стріляти до городу, а ранесенько, коли ще було поночі, і учкурнув з-під Чигирина, тільки п’ятами покивав, звелівши підпалити свій стан, - усе, що не вспів з собою забрати… А Хмельниченко аж волосся на голові рве. Вдарились вони з-під Чигирина за Інгул, та, не добігши трохи до Бугу, розбились надвоє: Ібрагим-паша з Хмельниченком потягнули за Буг, до Акерману, а сердешний Нурединко-ханок…
- Тепер наш сват до якого часу, - осміхнувся Сірко, - він, дякуючи нам за ласку, вже прислав з Кизикерменю і борошна гаразд таки, і самопалів, і зілля та олова… Наші хлопці, тоді як він утікав з ордою до себе, перевозили його й мурзаків з агами на своїх байдаках через Дніпро і орді допомагали перелазити на той бік… За те ж вони і гостинця нам прислали - і борошна, і самопалів… Ну?
- Так ото турецьке військо до Акерману, а ми за ним… А що потім там було, - і не дай Мати Божа!.. Ніколи б не хотів я у турецькі паші пошитися. Аж мороз за шкурою, як згадаю…
- А що, - спитав писар, - було весілля, та й з дружками й з боярами?
- Було, пане писарю, ще яке було! - аж скрикнув Пелех. - У нас, як часом було провинився поганий козарлюга або й сама ледаща старшина, так її киями заб’ють, або камінь на шию, та у Дніпро, чи то в Чортомлик раки ловити, а там - не дай Боже! - надивились ми, як очі не повилазили.
- Ну? - зацікавився писар.
- Та що вже й казати! - махнув рукою Яворницький. - Як ото добігла до султана звістка, що Ібрагим-паша не добув Чигирина, то так розлютувався, що прислав кожному з них по шовковому очкуру.
- Знаю я ті очкури, - тихо промовив Сірко.
- Аж чотирнадцять їх прислав султан Махмуд у Акерман; дванадцяти пашам - кожному по шовкому шнурку, та по шнурку Ібрагиму-паші і Нуредину-хану…
- Як? І Нурединові? - аж підскочив Сірко.
- І Нурединові, батьку отамане; самі ми, здорові були, і пан Павло, і пан Левонтій, і я - своїми очима бачили те, бодай ніколи не бачити!.. Ось як воно було. На полі, коло Акерману, вириштувалось лавами усе турецьке військо, що було під Чигирином - яничари, семени, спаги, молдавани, волохи, копачі - уся турецька сила - з пашами, мурзами, агами і беями. Попереду під червоною корогвою - Хмельниченко, - білий-білий, як крейда, Тут же, перед військом, трохи осторонь Ібрагім-паша, Нуредин-хан і дванадцять пашів, сказати б, отаманів чи то полковників, або й повище. У самого Ібрагима-паші лице мов попелом сірим присипане. І другі паші не кращі. Над ними полощеться у повітрі зелена корогва пророкова, а на ній золотий серп молодика Перед лави виступає значний чауш із Царгорода, гонець падишаха з фірманом на золотому блюді, котре держить у руках чорне-чорне, як вуголь, арапча у червоному з жовтогарячим убранню, а чотирнадцять яничарів, у синьому з білим, виносять перед військо на чотирнадцяти срібних блюдах по шнурку, - шнурки червоні, зелені, чорні, блакитні… Хмельниченко глянув на ті шнурки і позеленів, мало з коня не впав. І його шнурок там, думає, який - червоний, зелений? Чауш бере з золотого блюда фірман і читає… Ми вже бачимо, до чого воно; удавити кожного тим шнурком, як цуценя… І підносять яничари кожному по шнурку… Тільки Юрасеві не було шнурка…