- Невже й сонце міняється, як і все навколо?
А змінюється все. Ось недавно він, молодий та зелений, вкупі з товариством покинули паків аж під Острогом та втекли сюди на вільні землі. Втікаючи, померла перша дружина Охрімова в дорозі, не залишила й дитини од себе. Хоч і погорював поки що, але ж зате ні тобі панщини, ні тобі одбучі якої - живи, як птиця. Там, де зараз розкинулося поле, - чагарники та трави вищі за чоловіка були. Тільки отут, де зараз пишаються хороми князя Дмитра, була невеличка прогалина. Отут і осілися вони господарювати. Земля родюча, зерна на два роки дівати нікуди було. І все це недавно. Оженившись Охрім удруге, пожив років зо три. А потім літ 18 назад татари пограбували, заховався він з малим Марком в чагарники, а жінку забрали. Забрали Й сусідських. Жалко всіх старому. Але ще більший жаль бере, коли пригадає свою вагітну дружину, яку, оповідають, прив’язали до коров’ячого хвоста й вкупі з іншими та худобою погнали на Крим.
А Марко, єдиний син старого Охріма, покинув старого, не схотів робити вдома й пішов до хором служити.
- Ой, красунь же, - кажуть люди, - ваш Марко. Та що той стан, та що ті брови, а очі, мов терночок. Увесь у матір - хай їй легенько згадається, де вона є, та хай царствує, якщо померла. От якби тоді та дочку привела. Ото краса була б. Та забрали харцизи-татари…
Повертаються з річки челядники панські. Між ними й Марко.
- Добрий вечір, тату, - почув старий над вухом.
- А? Здоров, синку. Чого ж ти вже так одцурався, що й очей не показуєш? Мало того, що селяни звуть панським катюгою, та вже й рідного батька забувати став.
- А кого ж я тут катую? Я ж, здається, по нашому селі ще ніколи за даниною не їздив?
- Так по інших селах дереш шкуру з нашого брата в панські хороми. Та тягни з людей, але ж батька рідного не цурайся. А то бач, які жовті чоботи надів. Це ж пан з Варшави привіз?
- Ой, тату, краще б мені не бачити зроду-звіку цих чобіт, - сказав Марко й сів поруч батька.
- Прив’яжи, синку, коня до тину, чому ти його в руках тримаєш?
- Ще не звик. Татарський. Одбив у татарина, як робили наскок на Аслам-Кермен.
Любується Марко, а батько:
- А дивись, синку, в тебе очі молодші, чи то з гори од хором летять вершники на село, чи що?
Марко глянув. З гори дійсно летіли десятків зо три панських челядників. Ось ближче, ось він пізнає старшину Вовка. А той підбіг та:
- Сидиш тут, вражий сину, цьому старому псові в рот беззубий дивишся, як ворона в кістку, а панського наказу не виконуєш!? Тпр!..
- Якого наказу?
- Як якого? Доброго челядинця маєте? Козаком зветься? Та знаєш ти, що для надвірного козака воля пана - божа воля?
- Не лай його, - він син мій, тому й одвідує.
- Мовчи, старий собако! - Свиснув гарапник, обвившись навколо сивої голови Охрімової. Не встиг Марко й зглянутися, як Вовк з челядинцями тільки куряву за собою послали, а старий лежав з розбитою головою. Кров юшилася цівкою… Куля, що була на юнці гарапника, пробила скроню. Старий помирав.
- Прощай, синку… Воля панська - воля божа…
III
Вже й стемніло, а по селі йшов стогін і ґвалт. Кричали чоловіки, плакали діти, голосили жінки. А через все це час од часу свистали гарапники й чулося:
- Виходь! Кажу тобі, - виходь! Або:
- Та бери сокиру, старий чорте, що ж ти голими руками пилятимеш дуба, чи дурним своїм носом довбатимеш човна?
- Та куди ж я піду з малою дитиною?
- Чорт її не візьме так само, як і тебе! Попечеш дві доби хліба та й прийдеш.
- Та кому ж це так їсти забажалося, щоб його, сучого сина, черви поїли!.. - кляла, обливаючись слізьми, стара Петриха…
* * *
Коли зовсім стемніло над селом, тоді весь ліс, що по той бік річки, ожив. Горіли вогнища, підіймаючи червоні голі руки до темного неба. А з лісу чувся дзенькіт сокир, тріск дубів, що після столітньої стоянки падали, ламаючи молодняк.
Кричали панські челядники:
- Гей ти, опудало чортове! Чого ото вже поперека треш? Чи хочеш, щоб гарапником почухав?
* * *
Марко не чув, як вигнали селян. Він найшов у старого в сінях лопату, перекинув батька через коня й тільки закурів через гору, за село. Там на могилі, що стоїть якраз над великим татарським шляхом, він спинився й спустив полегеньку тіло з коня.
Припнувши коня за повід до кам’яної баби, він сів над батьківським трупом і замислився.
Опущений на землю батько обперся спиною об кам’яну бабу, - ніби живий сидів. А дуже часто траплялося, ще коли Марко був маленький, приходив сюди батько з ним. Він вилазив на бабу, а батько сідав отут і замислювався. Бувало щось копає батько, риється в землі, а Маркові що? Плига далі з баби, не дивиться. Часто ходив батько на оцю могилу й бувало говорив, щоб і поховали його тут, коли помре. Тому Й привіз його сюди Марко.