- Не було? - спитав Сірко. - Не варт і шнурка, не заслужив… Ну?
- Ми вже й не дивились, що там потім було - гидко стало і вернулись до Юрасевого намету.
В сю хвилю у курінь увійшов Петро Халява і перехрестився на образ.
- З п’ятницею були здорові, - уклонився він.
- Ходи і ти здоров, Петре, - обізвався Сірко. - За яким ділом, козаче?
- Та он там якісь люди до брами під’їхали - чи воно москалі) чи воно ляшва… Я вже й не второпаю, батьку отамане, - чи бити кого, чи не бити: то кажуть - москаля бий, а завтра - не бий москаля, бо москаль - свій брат… То, бувало, я татарву бив, а тепер не знаю - чи бити, чи їй браму відчиняти… Майже і ляшву - не знаю - чи бити, чи не бити… Такі порядки настали…
Всі засміялись, бо давно знали, що у Халяви «не всі дома», а козак щирий.
- Спасибі, Петре, - сказав Сірко, - ти у нас вартовий на всю губу. Кажи, що воно там таке?
- Та таке, батьку отамане, що я й головою своєю не розчовпаю. Під’їжджає воно під браму, чи то воно Москва, чи то воно ляшва легкодуха. Я й питаю: що воно за людина? А воно: я піддячий з Москви, - каже. - А який там піддячий, коли в него й коси чорт має. Я йому й кажу: який ти у іродового батька піддячий, коли в тебе коси чорт має? А воно як зарегоче, а я як крикну: пугу! пугу! пугу! - та зараз і наставив йому мушкета саме у його мурло, межи очі… Тут вони всі, що з ним були, так і покотились. - Я, каже, Артем Золотар з товариством від ясновельможного пана гетьмана, а він піддячий Омелян Шостаків з царською грамотою до пана кошового і до війська запорозького низового. - Так який же він піддячий, коли без коси! От я й прийшов спитати, чи бити його, чи не бити?
- Ні, козаче, не бий, а впусти у браму, - сказав Сірко. - Іди, спасибі, що так пильно доглядаєш нашої матері Січі. Мало у нас таких щирих вартових як ти, Петре. Без тебе пропала б Січ.
Петро похнюпився, мов дівчина, до котрої залицяється парубок, і вийшов з куреня, промовивши; «щасливі зіставайтеся, панове».
- От дурне, а щире, - сказав Сірко. - А що воно там таке, з Москви? Яким то вітром звідти дує? Побачимо.
XXI
Через яку там годину Сіркові сказали, що приїхав з Москви піддячий Омелян Шостаків і що вожами собі із Батурина узяв він Артема Золотаря з товариством, а, увійшовши у Січу, став у батуринському курені у гречина Павла. Того ж дня він появився у Кошу і просив, щоби його допустили до кошового. Тоді сам отаман пішов до нього у курінь. Звичайно, поздоровкались. Сірко, як слід, спитав про здоров’я його царського пресвітлого величества і хотів віддати грамоту тут же кошовому на руки, але Сірко грамоти на руки на прийняв.
- Дякувати його царському пресвітлому величеству на милостивій грамоті, - сказав він. - Але у нас, війська запорозького низового, того не завелось, щоби грамоти приймати на руки. Нехай пан Омелян - ласка панова - винесе грамоту на Січову раду завтра і на очах військового товариства віддасть її кому слід.
Не вспів Сірко вийти з батуринського куреня, як до його вже біжить вартовий Петро Халява.
- От лихо, батьку отамане, ще якогось там Ірода принесло: чи бити його, собачого сина, чи не бити?
- Та хто там такий? - спитав Сірко.
- Та якась татарлюга. Очі йому от такі! З голуб’яче яйце.
- Чого ж йому треба?
- Каже, що він ханський осавула, задля окупу татарських полоняників.
- Так впусти, мерщій впусти його, Петре: у нас на Кошу зосталось тих грошенят, як кіт наплакав.
Халява метнувся до брами. І справді то був осаула нового хана Мурад-Гірея, що наставили замість Нуредина. Його зустрів військовий осаула Іван Шило і повів був до батуринського куреня на постій, де стояв піддячий Шостаків, але москаль і руками й ногами: не хоче з бусурманом одним духом дихати. Треба було Тегая - так звали ханського посланця - вести до іншого куреня.