- Тому, - спокійно відказав Сірко, - під Чигирин ми не ходили тим, що війська на Коші було мало, та й тим ще не ходили, що турки й татари попри Чигирин на Січу приходити думали, а добувши Січ - осадити і своїми людьми укріпити і самий город у мислях мали. Щоб випередити сей злий намір, ми з ханом помирились, маючи при тім гадку - продати їм татарських полоняників, бо військо наше не мало ні здобичі, ні запасів і було голодне…
- З голоду пухли - от що! - чути було сердиті голоси з громади.
- З лободи хліба не вчиниш, а сила у нас татарська з Криму. Раду мов вітром колихнуло. Сірко підняв над головою булаву.
- Дітки! Дайте мені договорити за вас, - сказав до громади, а потім до посланця, - та й задля того помирились ми з ханом, щоб нашим рибалкам вільно було йти в море і на річки за рибою, а ще й тому, що не раз і не два ми до гетьмана Івана Самойловича посилали, щоб царське величество прислав до нас своїх ратних людей на оборону, як присилав цар Олексій Михайлович… Та ще, - говорив Сірко, - писали ми, щоб гетьман сам пустив із городів до нас козацтво, або який полк і запасу прислав; але гетьман козацтва не пустив і запасу не прислав нам, - тим наші козаки мусили тільки одною рибою годуватись. А як ми з ханом учинили згоду, тоді й за татар-полоняників великий окуп брали, і за сіллю до моря вільно ходили; а коли б з ханом не помирились, то чисто усі з голоду померли 6. А турецьких і кримських людей, котрі з-під Чигирина утікали, не громили ми для того, що війська у Січі мало було; усі наші козаки, маючи надію на згоду з ханом, чисто розійшлись по промислах, та й тепер у Січі війська мало: усі чисто по промислах.
Сірко помовчав трохи, а потім, обертаючись до осавули, сказав;
- Пане Іване! Візьми з шапок корогву святу: нехай вона сяє над нашими головами, бо те слово, що казатиму зараз, буде на наші голови: де моє отаманське слово - там і наші козацькі голови.
Іван Шило підняв корогву і став коло кошового з нею. Сірко, не глядячи на посланця, а звертаючи очі на північ, мовби то до Москви, сказав:
- Б’ємо чолом великому государеві, щоби государ пожалував нас, військо запорозьке низове, велів би прислати до нас ратних людей, а гетьману казав би вислати до нас полтавський полк, і ми, по весні, як тільки військо і запаси до нас будуть прислані, згоду з ханом поломимо і на Крим війною підемо.
Коли Сірко говорив таке, то ні сам він, та й ніхто з козаків не бачили, що робилось за спиною козака Павла Гречина, у котрого у батуринськім курені став на постій московський посланець. Там Тегай не зводив своїх очей з московського посланця. А як Сірко сказав, що по весні козаки воюватимуть Крим, Тегай ухопився за шаблю і так глянув на московського посланця, що коли б москаль побачив ті очі, то не тільки 6 згадав Іверську, а не забув би й до Казанської засвітити свічку завбільшки за кінську ногу.
Того вечора в батуринськім курені весело забавлялися запорожці з московським посланцем, паном Золотарем і татарином Тегаєм. Коли рип двері - у курінь увійшов осаула Іван Шило.
- Бувайте здорові з суботою, панове, - привітався він. - Ходи і ти здоров, пане осавуло, - відказали козаки. - Ану мо’ по кухлику, пане Іване, - сказав запорожець Павло Гречин. - От частуємо сього злого татарюгу за те, що він нам грошей привіз за своїх полоняників та полонянок… Ану, пане осавуло, не соромся, черкни кримської.
Випили, а Шило і каже до Золотаря:
- Я до тебе, пане Артеме, від батька кошового. Кличе тебе до себе у курінь, щось йому ^о пана гетьмана потрібно.
Сірко був один у себе у курені, як до нього прийшов гетьманський посланець.
- Я хотів з тобою, пане Артеме, поговорити на самоті, от і покликав тебе до себе, - почав отаман. - Бачу я, що ясновельможний пан гетьман не Йме мені віри, і те мені дуже прикро. Богом істинним заклинаюсь тобі: прискорбна від того душа моя даже до смерті, бо якими очима на мене пан гетьман дивиться, тими ж очима і його царське пресвітле величество на мене взирає… З того ж і прискорбна душа моя.
Сірко раптово розстебнув свій аркуш, розкрив на грудях сорочку і, виймаючи з-за пазухи хрест, з палкостию заговорив:
- Ось на сім хресті божусь і заприсягаюсь, цілуючи святі ніжки Розп’ятого Іже за ни, що я царському величеству ніколи зрадником не був, а з Хмельницьким мирився задля того, щоб його піймати, і як злодія заслати до Москви. Для того ж я й посилав і під Чигирин, і в Акерман значних і вірних козаків - Якима Яворницького та Павла Пелеха з товариством, аби вони за ним, як за вонючою хохулею слідком ходили, щоб заманити ту хохулю у капкан - у Січ. Передай се моє слово, будь ласка, пане Артеме, і його милості, пану гетьману. А завтра я передам тобі перед військом, і листи наші, війська запорозького, до його царського пресвітлого величества і до його милості пана гетьмана,