XXII
Минув місяць, другий. Ще при початку 1678 року по Україні пройшла чутка та забігла й в Московщину, що турки знов лагодяться йти на Україну й на Москву, що, мовляв, з усе Туреччини і з підручних султанові царств - вавілонської», єрусалимського, арабського, армянського й македонського, з Великого і Малого Єгипту, з Малої Азії і Анатолії, з земель болгарських і сербських, з Волощини і Мутянщини, - усе, старе й мале з 12-ти літ султан посилає на Україну з Хмельниченком, що в одній Волощині й Мутянщині велів він припасти задля походу 60 000 тесниць та 60 000 сокир, лопат і залізних сап. Здавалось, увесь світ піднімався на бідну Україну!
Минуло ще кілька місяців - і чутка обернулась у видиме страховище…
Хмельниченко вже знов під Чигирином. Тепер у нього сили - неосвітимо, несчислимо. Замість Ібрагима-Шайтан-паші, того, що на шнурку удавили, з ним сам великий везир Асан-Кара-Мустафа-паша, великий вояка, та суворий християнський різник Каплан-паша, та п’ятнадцять тисяч яничарів, п’ятнадцять тисяч Семенів, п’ятнадцять тисяч копачів, десять тисяч турецької султанської гвардії, три тисячі спагів самого султана, дві тисячі самих пушкарів та десять тисяч молдаван і волохів з їх господарями, п’ятдесят тисяч кримської орди з їх ханом, з новим, з Мурад-Гіреєм, бо Нуредина-хана шнурок не вспів зашморгнути, і хан утік до Черкесів. Був з ордою і Калга-султан.
Та й то ще не все. По тридцять дві пари величезних чорних буйволів волокли під Чигирин чотири страшенні «ломові» гармати на таких тяжких колесах, що на пів-аршина вдавлювали собою степову землю-цілину, та ще п’ять тисяч двогорбих верблюдів і дромадерів та сотні тисяч коней - сотні табунів проволокли на собі двадцять сім батарейних гармат, сто тридцять польних, шість мортир під бомби в сто двадцять пудів, вісім тисяч возів з бойовими запасами, десять тисяч повозок з сухарями. Самих пастухів і погоничів пригнали кілька десятків тисяч.
Таке страховище! А він - Юрась, один як перст та худий, блідий, а голова все сивіє й сивіє… Невже ж і не доля?
Кругом Чигирина - тисячі наметів. Цілий город наметів! Де вже Чигирину до самого тільки стану Юрасевого! Оком не окинеш всього! Табуни коней, гурти верблюдів, буйволів, овець, - буде чим годуватись окрім того, що можна грабувати для їжі й для лакомства по всій Україні.
На сонці вилискуються, аж горять, македонські й турецькі щити, арабські списи, панцирі; цілий ліс корогов полощеться у повітрі.
А намети Юрася й Асан-Кара-Мустафи-паші! Се якісь храми, не намети, храми з куполами, з главами, з золотими на главах яблуками і полумісяцями… На десятки верстов горить золото полумісяців… Полу місяці так і кричать: «Все наше! Половину світу вже забрали - заберемо й Україну…»
Юрась сидить у своєму наметі на багатім турецькім дивані і щось пише. Рука йому прудко бігає по золотообрізному папері, мов силкується піймати що: що ж друге, як не думи свої! Потім рука зупиняється, сам він мов щось згадує, до чогось прислухається, чи придивляється до чогось далекого і невидимого…
У намет входить хтось чорнявий - не то волошин, не то гречин.
- А, се ти, пане Астаматій?
- До нуг панських, ясновельможний ксьондже.
- А що у Кара-Мустафи? Скоро наші гармати заговорять?
- Чекаємо Каплана-паші.
- Добре. А я намірився перше ознаймувати про себе універсалом. Нічого не чути з Запорогів?
- Приїхали звідти деякі ватажки - Пелех, Яворницький.
- А сам Сірко?
- То якийсь хамелеон: і москаля самого, і московського гетьмана, і нас самих за носи водить степова лисиця.
- Так я думаю ту лисицю курятиною виманити із нори універсалом. Я вже й написав його.
У намет увійшов Іван Яненко, родич Юрасів.
- Добридень, ясний князю!
- Бувай здоров, Івасю. Маєш новини до мене?
- Маю, ясний князю. Чути, що до москалів прийшла підмога - Комлики з князем Каспулатом Муцаловим… Час би й починати.
- Час, і я думаю. А все ж я ознаймую про себе універсалом. Він у мене готовий. Візьми ось прочитай голосно, а ми з паном Астаматієм послухаємо. Сідайте, панове.
Юрась подав Яненкові свій універсал. Той став читати:
«Божою милостию ми, Георгій Гедеон Венжик Хмельницький, великий князь український і сарматський, гетьман запорозький український і всеї України дідич,
Славному війську запорозькому низовому з кошовим отаманом Іваном Сірком, і кому відати належить, всему курінному отаманню і всему товариству старшому і молодшому, панам полковникам і всій старшині полковій, і всему православному духовенству, всему козацькому воїнству і поспільству ознаймуєм сим нашим листом нашу волю і найсердечнійше поздоровленнє.