Який же то невимовний плач зчинився в Київі і у Січі, як над ними прогриміла звістка, що Чигирина вже не стало. Плачем великим плакали запорожці, плакали як діти, навіть Сірко плакав, плакав Петро Халява!
Чи давно ж поховала у сиру землю Україна свого сина, першого сина, котрий на який-то час утер був заплакані очі своєї матері; всього двадцять літ пройшло з того часу, як вона його поховала; а що зісталось від того часу, що він був дав їй? Що сталось з його Україною, тогобічною, котра пишною трояндою розцвіла після Жовтих Вод, і зараз зів’яла, як тільки його положили в домовину?.. Тепер з тої України і сліду не стало.
Де ж тепер той, задля кого тогобічна Україна «руїною» стала? Чи щаслива ж його доля?
Обернувши в «руїну» цілий край, турки й татари з великою здобиччю, з достатками цілої України повіялись геть-геть у свою сторону… А Юрась учинив город Немирів своїм престольним городом.
Але де ж та Україна? Де його, Юрасеве, княжеське військо, де полковники, сотники, де корогви, гармати, де його пушкарі, джури, де вся гетьманська челядь? Нікого і нічого нема!
- Чом же вони не йдуть до мене? - питав сам себе князь України, виглядаючи із вікна свого «палацу» в Немирові.
Щось зле закипає на душі у Юрася.
Ще як турки й татари не повертались з України, він через своїх гінців порозсилав універсали по всіх городах, де ознаймував, кому видати належить, що він кривавим бенкетом, кривавим вином упоїв ворогів України - москалів і лівобережних «зрадників» - козаків, і тепер велить всім полковникам і старшині поспішати до Немирова, щоб присягтись своєму князеві за всю Україну і за військо.
І посланці його пропали!.. Чом же не вертаються? Чом не вертаються до нього батькові полки? Бояться турків?
- Так я ж на що? Турки тепер - моє військо!
А вже й турків нема, ані посланці не вертаються, ані полковники не йдуть.
Він посилає Астаматія, свого «наказного гетьмана», з невеличкою купкою козаків, що держались ще старого козарлюги Васюти Макогона, щоб «канчуками зігнали» до нього «тих лайдаків - полковників і сотників», і козаки, як горобці від яструба, розлетілись.
Вернувся Астаматій один. Очі йому позападали, потомлений такий, сердитий.
«Чорт мене злигав проклятим налигачем з оцим дурнем…»
У «палац» до Юрася… Той аж позеленів…
- Де ж мої полковники?
- Нема полковників, ксьондже.
- Як нема! А сотники?
- І сотників нема - нікого нема.
- А люди? Поспільство? А городи, села? Що вони?
- Ні людей, ні городів, ні сіл - нічого нема… Нема України…
- Як нема України?
- Та нема ж…
- Га! Ти смієшся вже з мене, собако! І ти!
І Юрась, мов несамовитий, своєю дамаською шаблею - подарунок самого падишаха - з усієї сили затинає по голові свого «наказного гетьмана». Дамаська криця зробила своє діло: і череп, і лице Астаматія розчахнуті надвоє до самих пліч, мов правобережна і лівобережна Україна від Київа до Січі.
- Га, ти смієшся з мене! Оце тобі! Смійся, смійся, смійся тепер!
І він кривавим палашем б’є мертві щоки Астаматія, а далі давай топтати ногами мертве тіло «наказного гетьмана».
- Гей! Хто там? - крикнув він у вікно на двір. - Яничари!
У покої князя України, брязжучи шаблями, увійшли велетні-пахолки. То були яничари-волохи.
- Уберіть се падло! Киньте його собакам!
Яничари мовчки нагнулись, узяли за ноги мертвяка і поволокли з покоїв, зіставляючи на помості криваву стежку.
- Пошліть до мене Берендія! Зараз!
Се вже був не Юрась - таких на ланцюгу держать - такі на людей кидаються…
Увійшов Васюта Макогін. Се і був Берендій, як прозвав його Юрась.
Юрась здіймає з пальця дорогого перстеня і подає Васюті.
- Ось тобі перстень великого візиря. Гони зараз до Криму, покажи перстеня Калги-султану: нехай мерщій скликає мура і беїв та йде до мене з ордою. Ми підемо добувати тогобічної України…
Васюта і очам своїм віри не йняв: се не Юрась перед ним, а хтось другий…
Чи не помутився він розумом?
- А яничарам і семенам вели зараз сідлати коні… Я їду сам доглядати мою Україну, моє військо… Сей зрадник замислив сісти на моє місце, каже: нема війська, нема України, нічого нема!.. Та он яку криваву стежку зоставив на помості… Я йому не Дорошенко: я й гетьмана Поповича за ноги з коня зволочу - із булавою… Іди ж!