Макогін вийшов і головою поник. Незабаром вийшов і Юрась.
Волохи й семени вже ждали Його. Юрасеві підвели осідланого коня. На сьому коневі він добував Чигирина, а тепер поїде до Суботова.
Юрась їхав попереду, а за ним, не слідком - він того не любив - а здалека, назирці, їхали яничари й семени. Не багато їх було! Та йому й хотілось на самоті побути - одному, з своїми думами… І він знайшов сю самоту, та ще й яку! Так тихо у полі, ніби в домовині. Ні птиці, ні людей… Кругом, скільки не кинеш оком, степи і поля непоорані, незасіяні… Де стоги сіна, де скирти хліба? Нікого й нічого… Хоч би проскрипів у полі який віз, хоч би де орачі на нивах манячили… Ні вітряка ніде, ні сліду людського… Старі ниви й лани широкі лежать пусткою, або потоптані кінськими й верблюжими копитами. Ставки заросли травою, заглушені ряскою, зеленою цвіллю. Ні гуртів овець не видко, ні чабанів з палицями. Не сяють ні коси, ні серпи на сонці, не стугонять ціпи по буйному колосу, не чути ні пісні, ні ріжка чабанського, ні сопілочки, ніже плачу людського. Вимер степ, пустинею став. Пропливе інколи над мертвим полем білий сокіл, та й летить туди, на схід сонця, на той бік… Тільки в полі могили бовваніють… Он високо-високо у небі летять гуси і гегають, чуючи осінь… Он і журавлі ключем тягнуться на полудень і кричать… А разом тиха, мертва пустиня…
Скільки не дивиться Юрась, скільки не прислухається - мертве поле, мертва тиша… Він піднявся на могилу - чи не узрить його око хоч дзвіницю далеку, або церковцю біленьку… Могили, далеко бовваніють могили…
Ще дальше щось видко - не то ліс темний, не то село погоріле…
А ось і близько - нібито село… Він озирається… Так і є - одно попелище… Де були хати й будинки - одні димарі чорні у небо глядять… Знати тільки, де були улиш\.. Он і від церкви зостались одні руїни, обгорілі головні, як після татарського кочовища… Тини у садочках розкидані, яблуні й грушки порубані і поламані, улики без бджіл на землі валяються, копанки й криниці землею і гноєм закидані… Одна ціла яблунька - і на ній гойдається одиноке червоне яблучко…
Пустиня, руїна… Зостались де-не-де хрести на кладовищах, та й ті поламані, то самі підгнивають і падають.
Вже надвечір якось Юрасеві на далекому крайнебі ввиділось, що там - щось живе, щось мотається у повітрі, наче крило вітряка. Так і єсть: то вітряк, то млинок над селом з вітром розмовляє. А де млинок, там, певне, й люди будуть». Юрась шпигає острогами свого вже потомленого коня. Хочеться йому мерщій побачити живих людей, почути живий голос От він вже близько. Вітряк все махає крилами. Але, піднявшись трохи на горбок, Юрась бачить ту ж руїну: село попалене, зруйноване… А все ж хоч вітрячок живе, крилами з вітром розмовляє… Він, Юрась, вже коло вітряка, коло крил… Вони все махають, мов живі шумлять… А людей нема. Хоч би собака загавкала. Юрась кличе:
- Ей! Хто там живий чоловік?
Ніхто не озивається. Тихо, тільки крила шумлять, мов живі, та в середині самого вітряка щось стукотить і гуде, звичайно, вітряк меле. Юрась об’їхав вітряк, спиняє коня коло невисокого рундучка.
- Ей, чоловіче! Озовись, хто єсть тут живий!
Ніхто не озивається. Чути тільки - гуде й стукотить…
- Мабуть не чують… А може - старе, глухе… Діду! Агов, озовись!
Мертва тиша… Ні, не мертва: гуде й стукотить.
Юрась злізає з коня і піднімається по східцях рундучка до дверей. Двері відчинені. Він увіходить. Темно, нікого й нічого не видко. А вітряк, колеса, цівки, ступи - усе працює як слід.
- Хто тут? Чоловіче! Діду! Глухий, чи що?
Хоч би словечко - нема людського голосу. Юрась придивляється. Шестерня крутиться, аж гуде. Камінь бігає кругом, мов живий. Рукав над ларем трусить муку, але мука не труситься у лар. Заглянув Юрась у лар: лар порожній, хоч би жменька, хоч би пилина муки - одно павутиння… Глянув управо - товкачі, мов живі, стукотять, піднімаються, падають у гнізда, а там хоч би зеренце…
Вітряк мертвий… Мертвий, а живе, дише, ходить, стукотить…
Юрасеві страшно стало, аж волосся на голові заворушилось… Се вітряк живе невидимою силою, темною силою, нечистою… Ні душі живої, ні помольців, ні зерна, ні помолу, - а живе…
Чи не те ж саме й Україна правобережна? Ні людей, ні городів, ні сіл - один Юрась, як оцей вітряк покинутий, забутий людьми… Йому здавалось, що серце його, котре так нило і щеміло, - се та шестерня покинутого, забутого людьми вітряка, і каменюка, така ж важка, як ті жорна, привалилась до серця Юрасевого…
Мов несамовитий вискочив він з страшного, проклятого кимсь вітряка, і, не озираючись на його крила скажені, поскакав конем світ за очі.