Та не слухався небіжчик, поки на біду не натрапив: потім уже і сам других остерігав…
Так от і радів небіжчик, що походом запахло, і про те тільки Бога молив, щоб йому в яку-небудь таку халепу вскочить, щоб про Його сам гетьман довідався! І похвались він раз в шинку за чаркою, що для того він із самим чортом спізнатись згодився б; так і сказав: «За це саме, - каже, - я б йому, куцому, ні в чому не одмовив би; душі своєї, звичайно, я не оддав би, бо душа у мене козацька, нечистий до неї і підступити не сміє, ну, а послугу йому всяку зробив би!..» Сказав чоловік необачне слово, а подивіться ж, люди добрі, цю з того вийшло!
Сидів на ту пору в шинку теж молодий козак в коштовному жупані, і зовсім начебто в діда постаттю: і на зріст такий же, і плечі такі ж, як у нього, широкі, навіть з лиця схожий, тільки от як смерть блідий: ні кровинки в обличчі не було, і губи неначе у мерця сині, - чи то помирать налагодився чоловік, чи після тяжкої хвороби тільки що підвівся. Ні до кого не звертався козак, сидів собі, насупившись, та мовчки горілку тяг. А як почув він, як прадід похваляється, зараз підвівся, підкрутив вуса, та й підійшов до нього.
«От, - каже, - козак, так справжній козак! Люблю таких! Давай, - каже, - вип’ємо!»
Сіли вони поруч, пили, пили, - і вже скільки випили, то й сам шинкар Сруль сказати не міг, бо лік згубив. Вийшов після того прадід з шинку, дивиться: буря на вулиці піднялась, світ Божий порохом застилає, верби до самої землі нахиляються, і самого його підхопило, з боку на бік кидає, іти не дає: хоче прадід управо, - а його ліворуч односить, хоче він вліво, - його праворуч несе. «Цур тобі, пек!» - думає він, - «бач, яка нечиста сила розгулялась, щоб їй ні дна, ні покришки! Воно треба б було, - каже, - куму одвідати, їй-богу ж треба б, та хіба ж дійдеш! Сам чорт і той не дійде! Ач, як шпурляє, анахтемська! Ще, - каже, - не дай Боже, який добрий чоловік подумає, що я зайвого випив у Сруля!..»
Зупинився прадід, чухає собі потилицю, а буря як зареве, як підхопить його… «Тю-тю на тебе!.. - кричить він. - Стій, нечистая сило!..» Так де там, несе його, як він не упинається, та прямісінько в стіг сіна.
«Ну це ще й слава Богу, коли так…» - каже прадід, зариваючись у сіно. - Бач, як розходився нечистий, мабуть з відьмою женихається, не інакше.»
Зарився він у сіно, і тільки що був очі заплющив, засипати налагодився, коли дивиться, а той самий козак проти його стоїть, і очі в нього втопив.
«А я до тебе, Петре», - каже.
«Що ж, лягай, товаришу, - відповідає прадід. - Ліжко гарне, ширше за попівське буде.»
«Не спати я прийшов, - каже козак, - діло єсть, і таке діло, таке, - каже, - діло, Петре, що коли ти мене виручиш, я вже тобі он як заслужу!..»
Зітхнув козак, та так тяжко й сумно, що прадідові навіть жалко його стало. «Ге, - думає, - та чом же мені й не виручить товариша, коли йому, видко, таке лихо наспіло?»
«Яке ж у тебе, - питає, - діло?»
«Розведи, - каже, - мене з жінкою, от яке діло!»
Прадід і очі витріщив, вухам своїм не вірить.
«Еге-ге, - каже, - козаче, добру ж, мабуть, горілку нам Сруль наливав, коли в тебе і клепки в голові роз’їхались… З глузду ти зсунувся, чи що? Та хіба ж я піп, щоб чоловіка з жінкою розводити?»
«Хоч і не піп, а можеш, в тім то й річ! - відмовляє козак. - Сам же ти похвалявся, що на все згодився б, аби тільки слави зажити, та щоб гетьман про тебе довідався… Ну, слухай же: зроблю я все, чого ти бажаєш, але ж і ти виручай мене, як похвалявся. От тобі слово моє козацьке, що все буде, як ти того хочеш!»
Розсміявся прадід.
«Лягай, - каже, - козаче, проспись краще, їй-богу… Ну, подумай сам, п’яна голово, як я можу розвести вас?»
«Одбий її у мене», - каже козак.
Навіть підвівся прадід таке почувши і потилицю почав чухати.
«От так оказія, - каже, - чудасія та й годі! Скільки років живу на світі Божому, чого-чого не бачив, а ще ні разу не доводилось мені чути, щоб чоловік сам собі рогів прохав… От же, їй-богу, ні разу…»
«Не рогів я прошу собі, чоловіче добрий, а волі, бо закріпощена душа моя… - одмовляє тужливо козак. - Умова така у нас з жінкою була, що поки вона кого іншого не покохає, або хоч прихильно не гляне на кого, доти я повинен рабом її бути і тілом, і душею… Нічого у мене не повинно бути, крім неї однієї, - ні родини, ні товариства… Зрозумій же, - каже, - Петре, мою муку, коли Й на тім світі душа моя не має покою, коли й відтіля, з холодної домовини, може викликати її жінка і рабом робити!»