Заломив тут бідний козак руки і раптом так гірко заплакав, що й прадід трохи був не заплакав з ним разом. Чухав він потилицю, чухав, а все-таки ніяк не міг нічого зрозуміти.
«От так оказія, - думає, - їй же Богу, ніколи іде такого на світі й не бувало; сам Соломон премудрий, і той би не знав, ідо тут і сказати!»
«А навіщо ж, козаче, - питає нарешті, - ти таку умову складав з бабою, щоб їй трясця приснилася, га?»
Зітхнув козак.
«Мій гріх, - відповідає, - Дуже вже вподобалась вона мені, причарувала, ну я здуру на те Й згодився… Видно Господь покарать мене хотів, бо, правду сказать, занадто я ласий до молодиць був і дуже любив женихатись…»
«Те-те-те… - протягнув прадід і скоса позирнув на товариша. - Так от воно що…»
«Так. - Сумно зітхнув сердега і голову похнюпив. - Великий ласун я був».
Крякнув прадід, та й не знає, що йому сказати; зовсім не знає, навіть рота роззявив і очі витріщив. Покрутив він вуса, покрутив та нарешті й надумав:
«А воно наче негарно, кажуть люди, ласувати і залицятись до жінок, козаче… Як ти думаєш?» - питає, а сам і очей підвести не сміє.
«Тепер я й сам так думаю», - одказує козак.
«То-то бо воно й є», - каже прадід і навіть ікнув, так збентежили і пригнітили його слова товариша.
Помовчали вони тут, помовчали, прадід все вуса покручує, а далі козак і говорить знову:
«Так що ж, Петре, виручиш ти мене, чи то ти тільки на вітер, як баба, похвалявся в шинку? Обіцяю я тобі, що все по-твоєму буде, обіцяй же й ти мені… Майстер же ти на ці штуки, другого такого мабуть і не знайдеш!»
«Майстер то майстер, - думає прадід, - та тільки коли б і мені не вскочило за таке майстерство, як тобі… Ну, та тільки ні, не такий я дурень, щоб умови з бабою складати, то вже нехай вибачає! Та й не гаразд мені одмовлятись, коли я похвалявся… А потім же і товариша виручить треба».
«А зла вона, твоя жінка?» - питає.
«Ні, для мене не зла, тільки любить вже занадто, як п’явка вп’ялась», - одмовляє козак.
«І невже ж таки нікому ніколи і не моргнула навіть?»
«То-то й горе моє, що ні разу», - зітхнув бідолаха.
«Чудно мені щось, - дивується прадід, - наче б то і не буває воно так на світі… Ну, та може з лиця вона погана?»
«Ні, - каже, - не погана, дуже вродлива молодиця, рідко навіть таку красуню і стрінеш».
«От так штука!» - думає прадід. Чухав він собі потилицю, довго чухав, та, нарешті, і згодився-таки, навіть слово козацьке дав.
«Ну, гаразд, - каже, - чому-таки і не допомогти товаришеві; тільки й ти, - каже, - своєї обіцянки не забувай».
«Про це не турбуйся! - жваво одмовляє одразу повеселілий козак. - Все буде, як ти того бажаєш. Так обіцяєш напевне?»
«Порукою тобі моє козацьке слово, - каже прадід. - Тільки де ж вона, твоя жінка, чорти б її взяли, та й коли мені…»
І не договорив він, все ще йому якось дивним здавалось.
«Про це не турбуйся, прийде час, взнаєш, - каже козак. - Ну, поки що спи собі з Богом».
Сказав і зник, наче крізь землю провалився. А прадід зарився в сіно, заплющив очі і одразу заснув.
II
Чи довго спав прадід ~ трудно сказати, а тільки ось чує він, трясе його хтось, та й здорово-таки трясе,
«Вставай, п’янюго, - гримає чийсь сердитий голос, - прочумайся! От насмоктався, чортів син! Та ну ж бо, тобі кажу, опудало чортове!»
«От так лається ні за що, ні про що чоловік, - думає собі прадід, не розплющуючи очей. - Та ще негарно лається, бісів син!»
«Та ну ж бо, - торсає його хтось, - вставай, колодо п’яна! Чи довго ще будеш ти, всі чорти твоєму батькові, як безнога кобила, валятися? Три відра води на чортову голову вже пішло, доведеться ще й четверте вилить!»
«От хоче таки чоловік покуштувати моїх кулаків, - думає прадід, їй же богу хоче!»
Розплющив він нарешті очі; та одразу і знов заплющився, - так і різонуло його ясне сонячне проміння.
«Чи бач, яка чудасія, - думає, - наче був вечір, ато одразу день зробився! Може сп’яну і помилилось сонце як-небудь!»
«Прочумався, - чує він над собою той же голос. - Слава Богу, добудились-таки, одчинив, чортів син, очі та й знову заплющив. Вставай же, гадюко п’яна, а не то…»
Тут йому дали такого здоровенного штурхання, що бідолаха поневолі знов одкрив очі. Дивиться і сам собі не вірить: надворі погожий сонячний ранок, а два сердюки, один трохи менший на зріст, товстенький і поважніший, а другий гінкіший і жвавіший, так і упадають коло нього.