Наймитові аж дух перехопило від такого діла! Бач, який святенник його господин, он що виробляє з простоволосою дівкою! І та звідня підстаркувата, хоч на молоду виглядає, розбирається геть наголо!.. Та, коли вона поклала сорочку на лаву й повернулася спиною до наймита, той від жаху ледь свідомість не втратив! Бо хоч він із нечистою силою злигався і сатані служив, однак не бачив досі ще замість спини голого хребта кістяного та кривавих нутрощів. Від несподіванки він упав з паркану. Ледь не вбився! Якось там приповз-пришкандибав до хати, але ні про що жінці не розпатякав. Лежав до обіду — казав, що поперек прихопило. Тут його покликав Сергій Стрілець і наказав коня вигуляти по долині й попорати гарливо, бо він сам нездужає. Ну, кінь знову почав підпадати. Тоді цей слуга сатани, наймит, вигадав хитрість. Як ставив коня до стайні, то й каже:
— Мій господине! Певно, Вороного нечиста сила мучить. Певно, до стайні проникає. А я знаю спосіб, мені один чернець із Печер передав. Слухай, що скажу, мій господине, — треба на смугах паперу написати слова із Псалтиря і наклеїти їх навхрест на вікна, на двері, на щілини й дірки. І тоді ніяка сила не проникне всередину!
Сергій Стрілець був геть змучений, ніби його з диби зняли, подивився так сумно-сумно на свого наймита й питав:
— А людину теж можна захистити такими паперами?
— Тільки оселю можна захистити. А самій людині потрібен якийсь дуже могутній оберіг. Ще щось потрібно мати на тілі, крім натільного хреста…
Сергій Стрілець аж засвітився, очі в нього заблищали, і він наказав осідлати Вороного.
І поспішив щодуху в монастир по свого золотого змійовика.
Повернувся він на змиленім коні, ледь його не загнав, але був спокійний й усміхнений. Коня знов поручив наймитові, а сам сів писати молитви на паперових смугах. До вечора, скільки треба було, списав і наклеїв на всіх вікнах, на лядах і на дверях. Оберега золотого поверх каптана над яг і почав псалми співати. Він стільки псалмів знав, що можна було подумати, ніби він диякон, а не найкращий стрілець Києва.
Засіяла перша зірка, і одразу з'явилися привиди зі свічками в глиняних ліхтарях. Як ті привиди мамки і панночки не бились, як не сіпались, як не молили відчинити, як не ганьбили, як не погрожували, Сергій Стрілець не порушився. Він сидів у будинку при запалених свічах і без угаву співав псалми. Так було до других півнів. Як закричав півень, обидві мари, не згасивши ліхтарів, поспішили до Либеді і десь біля броду розчинились у тумані.
На другу ніч наймит пішов у засідку, сказав жінці, ніби Сергій Стрілець наказав йому сторожувати садибу. Жінка почала його відмовляти, щоб нікуди не рипався, бо ще заб’ють. Але не тому вона сичала, а тому, що боялась, аби не пішов він уночі до однієї вдовиці на сусідній хутір. Наймит гримнув на неї, і вона замовкла. Але не стулила очей всю ніч — все прислухалась, чи не потрюхає її чоловік по стежці на той хутір. Але не чоловік її побіг до чужої спідниці, а до сінника підступили якісь дві постаті з ліхтарями-кухликами. Звичайно, жінки — чоловіки з такими ліхтарями домашніми на вулицю не виходять. У них для того ліхтарі з залізними гратками на держаку або смолоскипи з мички та живиці. Щось вони довго з ним гомоніли, а потім зайшли за сінник, і стало зовсім тихо. Наймичку аж пропасниця била від злості та ревнощів, так їй хотілося побігти та просто очі видерти своєму чоловікові. Така вже була вона ревнива та пожадлива до любощів. Але що обличчя в неї вже було геть змарніле, то ніхто з нею, крім її чоловіка, не бажав злягатись. Як уранці він переступив поріг, то вона до нього кинулася, аж сичала, навіть крикнути не могла:
— Я тут гибію сама в хаті безборонна, а ти цілу ніч з якимись шльондрами бавишся? Я від зорі до зорі одна, як той віл, тягну всю працю! Я тобі на горілку, на закуску, на гру гроші заробляла завжди, а ти тепер мною гребуєш?! Я про всі твої шахрайства мовчу, бо я тобі вірна, а ти мене в багно топчеш?!! Я ще не сконала, а ти вже на подвір'я курви водиш?!!