Як його привезли на коні, із зав’язаними руками, і накинули на шию зашморга, він дуже-дуже пильно вдивлявся в натовп. Когось шукав. Так всі казали, хто там був. Я ж думаю — він шукав того диявола, який колись підбив його стати на кривий шлях розбою і головосіку. Диявол не спить! Тому завжди треба творити охоронну молитву й робити добрі діла власними руками. Бо як тільки ми забуваємо молитву і щиру працю — диявол одразу ж уловлює нас у свої сіті, липкі та отруйні, спокуси гріха і злоби!
XII
Загадка срібного персня
— Як же мені всього не пам’ятати, коли що відбувалося? По-перше, це було в той рік, коли я вперше запалила святкову свічку. І в перший день, і на другий день, бо ми не в землі. І як же забути, коли в той рік у нас на святі було стілько гостей, що був точно міньян? Тато орендував заїзд на віддалі денного переходу від Града. Всі гості були із столиці Польщі Кракова. Вони зробили свої справи в Граді й поверталися назад до Польщі. Те, що краківські купці не лишились у Граді на свято, свідчить, як нашого тата поважали й цінували. Без сумніву, більше цінували, ніж тих, хто осів за гострими паколами Подолу. Був справжній седер, тобто порядок. Сказано ж у Писанні: «Додержуй місяця Авіва і святкуй Пасху на честь Господа Бога твого, бо в місяці Авіві вночі вивів тебе Господь із Єгипту».
Я знаю слова, хоч мене за законом, як дівчинку, не вчили. Так, ми були не в землі, але слава Господа — в його таємницях. Недарма ж чоловіки пили вино, звеселяли себе і покріпляли словами: «До наступного року в Єрушалаїмі…» Був справжній седер — по чотири келихи вина на дорослого. Я й досі пам’ятаю запах його. А вино привезли двоє краківських людей аж із Криму. Ті двоє людей привезли з Криму якесь зелене листя, мов салат. Був і гіркий хрін, як треба, і червона кримська цибуля, просто золоті кримські груші й рожеві кримські яблука… Ну й усе інше — варене яйце, по три маци, по шматочку курки з кісточкою. І читали Агаду, де були списані всі казання, благословення наші, псалми для читання під час свята. Які малюнки були в тій Агаді! Кольори сяяли й світилися, наче золото, срібло та мідь оздоблені коштовними лалами, смарагдами, бірюзою та шафірами! Все там було змальовано про вихід із Єгипту! Стільки малюнків, що не злічити! А щоб не було людям спокуси і не було Господові ненависним це малярство, славний рисувальник ребе Мейлах із міста Любліна вималював до всіх людей пташині голови! Кому голову горлиці, кому орла, кому гусячу, а мерзенним фараоновим воїнам — голови стерв’ятників та вороння і всякої гидкої птиці, що й не знати, де він їх таких бачив! За все своє довге й дивне життя я не пам’ятаю такого свята Опрісноків! Щоб люди піднялись та й поїхали до людини в гості, щоб у тієї був повний міньян! От яка була тоді повага і дружба межи людьми! Бо вони знали, розуміли, яке важке в татуся життя, скільки випадає марноти різної і неймовірної небезпеки в тих краях серед тих мешканців.
Але й татусь наш був людина неабияка. По-перше, він із роду Леві. З тієї самої гілки, що походила з славного далекого міста Толедо і займалися там лихвою, золотарством та медициною. По-друге, тато знав і вмів визначати свята не за обчисленнями, а за спостереженнями зірок і місяця! По-третє, він володів таємницею обох книг Каббали. По-четверте, був знайомий із самим великим литовським князем Вітовтом! Саме Вітовт дозволив татусеві тримати той заїзд на великім шляху. Наш заїзд ніколи не затихав — завжди було гамірно від людей і худоби в дворі. Ми тоді не знали скрути з монетами. Бо татусь ще й скуповував у мешканців віск і мед, волячі шкури. Волів нам теж дозволяла влада купувати і продавати, але татусь сказав, що він сам не розуміється на худобі, а когось наймати не бажав. Він усе любив робити сам. І місцеві мешканці в ті часи до нас ставились добре. Татуся навіть поважали. Хоч треба вам сказати, що ті місцеві мешканці — страшні розбійники! Коли вони приходили в корчму, то без міри пили, щосили співали своїх пісень і танцювали, й татусь просив мене, щоб я трималась подалі й була напохваті. Бо завжди їхні гульбища кінчалися страшними бійками…
Зима перед тими святами була дуже неспокійна. Ще тільки річки позамерзали, прибув посланець від самого князя Вівтовта, щоб узяти для князя срібла. В борг. А татусь уже був утаємничений: готується невидана війна із лицарями-хрестоносцями. Тож великому князю було потрібне срібло, щоб споряджати військо. Але татусь спритно вивернувся. Він дуже боявся, що переможуть німці-лицарі. Тоді вони захоплять не тільки Жмудію, а й усю Литву. І доведеться нам тікати. Бо наш дідусь ребе Сімха, ще зовсім хлопчиком, єдиний із усієї родини зостався живий, коли в німецькім місті Кьольні настала Чорна Година. В той клятий час у німецьких землях не лишилося жодної нашої людини. Кого німці зарізали, кого втопили, кого спалили! А хто, щасливий, зміг утекти із німецької землі! Нашому дідусеві світила, певно, тоді «мазул тоф» — щаслива зірка, і він утік до Кракова! Тато знав від дідуся, що таке німці, та ще й оті хрестоносці — лицарі-ченці. Тільки він, татусь, аж ніяк не збирався лишати без допомоги свого добродія — князя Вітовта. Тому тато гарно привітав Вітовтового посланця. Наче той був найближчий родич самого Вітовта.