Вітовт надіслав своїх гінців по всіх володіннях до своїх васалів та людей інших вір, які йому чим-небудь заборгували. Татусь подарував княжому посланцеві коня. Непоганого. Але слуга Вітовтів почав коверзувати. Тоді тато подарував йому сталеву шапку-місюрку із сіткою. Один лях-лицар залишив її під заставу. Грошей не вернув і взагалі більше не з’являвся. Вітовтів слуга повилигувався-повилигувався і згодився, щоб тато дав князеві менше срібла. А замість частини срібла тато спорядив кілька саней із пшеницею, кілька саней із воском і медом, ще й кілька саней із волячими шкірами. Так він і свій обов’язок перед покровителем виконав, і срібло для сім’ї зберіг, це якби нам довелося тікати. Тато домовився зразу з одним поселянином, щоб той нас усіх відвіз у Кам’янець до родичів. На випадок, якщо раптом треба буде виїхати. Так йому татусь пояснив. І заходився спаковувати наше добро, щоб можна було все взяти й швидко скласти на воза.
Тато знав, що ні взимку, ні ранньою весною війну в тих краях не починають. Матуся підняла гвалт. Але тато був удвічі старший за красуню жінку і гарикнув на неї, що, коли вона без діла вищатиме, візьме з нею розлучення. Мама затихла. І я злякалась, бо від самого малечку не пам’ятала, щоб тато не тільки лаяв поганими словами, але щоб і голос на маму звищував!..
Як розтали сніги і підсохли дороги — через наш заїзд неймовірна, небачена кількість людей перейшла. Спочатку до Града мчали княжі й королівські гінці, путні бояри, наймані вояки, лицарі, купці та мирні татари. Потім із Града потяглися валки збіжжя, шкір, одягу, риби та солонини… Коли потому повз наш заїзд ішли воїни, мені було дуже цікаво. І, де-небудь примостившись, споглядала, як ішли на далеку війну київські полки. Все було цікаво: які в них коні, яка зброя, які в них вози з начинням та їжею. Всякого я тоді побачила воїнства. І багатих градських княжат у панцирах золочених із почтом озброєних хлопців. Чехів та волохів — воєводиних найманців з важкими кушами та здоровенними щитами. Коні у них були все руді та гніді, сильні, вгодовані. Татари, наче чорні птахи, пролетіли повз наш заїзд, тільки курява з вихором закрутилась за їхніми муцими кониками. Боярські та вояцькі батови чвалом пронеслись. І воїни співали то веселі, то такі сумні пісні, ну просто погребальні. Може, то були їхні молитви. Потім я у тій землі ніколи не чула таких пісень. А загін знаменитого ватажка — Стрільця добре запам’ятала. Охайніших, ошатніших вершників я ніколи не бачила. Коні в них були різної масті, але зросту і міцності однакової. Кожен такий кінь не менше двох угорських коштував! Це я вже добре знала. Звичайний хороший кінь коштував тоді, — не перед війною, бо перед війною все подорожчало, — кілька празьких грошів старого карбу. А на дукат ішло 13 празьких грошів, у вацлавових грошах. Або старого, чистого карбу 12 грошів і один аспр кафинський. Можна було дати замість аспра одну дєньгу московську. От які тоді були ціни! Не те що тепер — срібна монета чорніє, а золото тверде і світле. Та все одно нині на один угорський іде аж 15 грошів срібних… На конях хлопці Стрільцеві сиділи виструнчившись, лиця святкові. І ні пісень, ні сміху, ні вигуків. Тільки чвал коней і свист нагаїв. Коли скакав загін Стрільців, саме з нашого заїзду купці виводили коней, виходили' тамтешні поселяни і виступали прочани до Печерського монастиря. Татусь теж стояв із ними коло брами й не стримався — він часом бував гарячий, запальний. От і бовкнув:
— Це все вершники смерті.
Все так і збулося. Згодом вони, поселяни, закидали йому, що татусь злий юдейський чародій. Бо то він напророчив юнакам їхнім смерть. Татусь не виправдовувався, а гостро їм відповів:
— Згадайте, згадайте! Як хто їхав тоді на далеку війну? Га? Хто весело, співав, хто сумно співав, хто сміявся, хто гукав. Так чи ні? Га?! А хлопці Стрільцеві — як? Згадайте! Без жодної посмішки й без крапельки суму. Мовчки і зосереджено! Чи я брешу? Саме такі воїни б’ються й ніколи не відступають. І всі гинуть. Яка ж тут ворожба і чародійство?!