Вони нічого не могли відповісти, бо все так було, як татусь розказав. Але ще довго поселяни недобре козирили на татуся. Це дуже його засмутило. Бо коли добрі стосунки з місцевими, то й торгівля йде успішно. Та й серед наших людей не було такого змагання. Не було‘сильного утиску, як у німців, чи французів, чи в іспанців. І взагалі, поки жив Вітовт і не наповзали цілі натовпи шляхти до тих земель, жити було дешевше і простору для всякого гешефту було більше.
Після того татусь і каже мені:
— Доню моя мила! Я не можу переступити закону і вчити тебе письму. Бо як кажуть мудрі: вчити жінку письму — розбещувати її. Але ти придивляйся до всього і все запам’ятовуй! Особливо мови різних жителів у їхній землі. Вчись не тільки розуміти, а й добре говорити. Щоб не було, як зо мною, такої помилки про їхнього проклятого Стрільця і його наврочених вершників…
Так-от про тих загиблих вершників. При кожному був змінний кінь з переметними сумами. Чисто татарська хитрість. Кажуть, Стрілець ніби кілька років був заложником у Криму і вивчив усі татарські звичаї. Його вершники пройшли останніми з усіх загонів… А повернувся Стрілець перший. Я тоді його добре роздивилась. Скажу відверто — від нього справді повівало якимось прокляттям. Він був зросту трохи вище середнього. Лице засмагле, але бліде, ну наче відбілений віск. Довге волосся чорне. Вуса чорні й довгі. А борода теж чорна, але невелика. Вуса і борода росли на взірець татарських, але дуже густі. І вдягнений він був у чорну кирею. Під киреєю — сталева кольчуга. Навіть не можу сказати, скільки вона коштувала. Бо подібних дорогоцінних виробів татусеві в заставу ніколи не залишали. На грудях у Стрільця висів золотий знак — оберіг-змійовик. Страшний знак — з одного боку їхній Бог зі своєю Матір’ю, а з другого — жінка змієнога і змієрука! Страх! В оберегові було не менше тридцяти золотників. Я більше ні на кому подібного золотого скарбу не бачила! Ще на ньому був золотий хрест із перлинами. Перлинки — кожна не менше п’яти каратів. І хрест із перлинами, і золотий оберіг висіли на срібних позолочених ланцюгах. Я тоді подумала, що вони теж золоті. А вони були позолочені в найкращий візантійський спосіб, я довідалась про це, коли до нас наступного року приїхав лікар ребе Мерхав. На пальцях Стрілець мав кілька срібних перснів з різними каменями. Один був дуже схожий на перстень ребе Мерхава.
Коли той проклятий Стрілець від’їхав, я сказала татові. Але він не звернув уваги на мої слова. Бо то був жахливий для нас день. Над нами нависла страшна небезпека! Ось у чому справа — у нас зупинялись найчастіше прочани й купці. Отож приїхали двоє — старий мірошник і дуже красива молода його жінка. У них був добрий віз і коні добрі. На возі сила всяких припасів — барило з медом, кілька кругів воску, міхи з крупою, паки з салом та ковбасою, міхи з борошном, барильце з маслом, дві корчаги з конопляною олією. Той мірошник на нашу голову занедужав, а його жінка почала пиячити й співати з двома погоничами волів. Сказати по щирості, татусь дуже їх остерігався. І завжди просив мене, щоб я потихеньку за ними назирала, коли ті двоє вологонів з’являлись у нашому заїзді. У них так заведено: як сяде чиясь жінка з чужими чоловіками, то завжди ті співи та веселощі за столом кінчаються блудом де-небудь у стайні… Я від самого малечку надивилась на їхні п’яні веремії. А власне, коли вони, ті волопаси, з’явились у заїзді, то вони прибули в гості до Марії, нашої наймички-куховарки. Сивий здоровило волопас, горластий і співучий, був її полюбовником. Я не раз бачила, як вона з іншими постояльцями в закапелках ховалась. А Марія того дня зранку пішла в гості до своїх одновірців у сусіднє село. Там мало бути їхнє велике свято з пиятикою. І татусь, звичайно, її відпустив. А в Марії був син Ілляш. Це був зовсім молодий бахурім, однак біля печі ліпше вправлявся, як його мати. Ну, ми так тоді всі думали. Вона була до нього дуже жорстока. Часто била його тим, що під руку попаде. Правда, потім вже його не лупцювала, бо він зробився міцним, хоч і не був високого зросту.
Отож Марія пішла в гості, ми сиділи на нашій половині. Татусь у себе в комірчині молився. Бо день був суботній. Та ще й напередодні їхнього свята, коли вони до нас дуже люті. А Ілляш прислуговував тим волопасам і чужій молодиці. Аж тут і з’явилися вояки-литовці. Вони вертали з тієї війни з німцями. Ми, правда, вже знали, що Литва, Польща і Русь розтрощили залізних псів. Ці ж першими поверталися з війни. Це були люди Білого Лицаря. Вони їхали попереду й везли всяке добро, добуте Білим Лицарем. Коли вони спинилися в нашому заїзді, повпивались геть п’яні й хотіли забрати собі жінку мірошника; почалася бійка. Волопасів було двоє — вояків четверо. Але вояки зустріли таку відсіч, що ледь не відступили. Та все ж побили волівників. Хоч не одержали молодицю на розвагу, бо з’явився їхній пан. Він і забрав собі цю хтиву кішку. Коли тут і Чорний Стрілець прибився до нашого заїзду. Всім прибулим по черзі прислужував син нашої наймички Марії (ми так тоді думали). І ще про одне я ледь не забула сказати — при Чорному Стрільцеві був музика. Він весь час грав йому на дуді.