Коли ребе Мерхав сказав, зі слів татарина-стража, що кухар був молодий, я зразу зрозуміла, що це Ілляш із нашого заїзду. Після бійки між вояками та водогонами в нас у корчмі не було вже кому готувати їжу. Бо і куховарка Марія пішла від нас. Вона забрала свого покаліченого коханця, поклала його на возика й подалася геть із тих місць. Більше ми її не бачили… Почали розслідувати далі і взнали, що того дня, якраз на світанку, небіж Білого Лицаря і його ключниця покинули місто через Хрещатийську браму. Він верхи, а ключниця, переодягнена його джурою, вела за вузду гнідого сумного коня…
Погоня нічого не дала. Подорожні й прочани бачили їх на шляху до Звіринця. Але як не випитували — ні на хуторі, ні у Видубичах їх не бачили. Кілька днів шукали по всіх околицях, по всіх шляхах. І тут діяли якісь чари — їх одночас помітили на кількох шляхах в одні й ті ж дні… Коли ребе Мерхав сказав, ніби кухар Білого Лицаря — чародій, я не повірила і сказала про це тихо татусеві. А він і каже: «Ребе Мерхав! Будьте свідком! При вас мені моя доня сказала, що Лицарів кухар — то наш колишній слуга-кухарчук Ілляш. І я вам свідчу, запам’ятайте, цей хлопець не міг красти ні срібла, ні золота! Пройде час, і все виявиться. Він не чарівник і не злодій. Це все штуки ключниці й Лицаревого небожа. На Ілляша вони звернули, щоб від себе відвести підозру. А самі зарубали і Лицаря, і служниць. І татарина по голові вдарили. А він збрехав, бо заснув і вигадав про бойовий ціп. І як ви, ребе Мерхав, вчена людина, в Солуні у мудреців вчилися, могли повірити в той бойовий ціп?»
Ребе Мерхав звів руки, як зараз пам’ятаю, і звертається не до татуся, а до мене: «Я в чародійство не вірю. Я вірю в науку і спритність. Але скажіть — де ж подівся кухарчук? Чому його не вбили змовники?!»
Татусь і каже: «Він виявився спритніший од них і втік!» — «Але чому ж він не об’явився перед їхніми подільськими лавниками і перед писарями воєводи в замку?!..»
Минуло трохи часу — у нас було затишшя. Ось-ось у поселян мали початись жнива. Тут і об’явився бадханім, гравець на дуду. При ньому був хлопчик. Тихий як бувають поводирі при каліках. Він попросив води, щоб умити з дороги обличчя і руки. Я принесла глек води і подала хлопцеві. І не пішла від них, ніби чекала на глек. Насправді ж я побачила на мізинцеві в нього перстень. Може, той самий перстень, який був у Чорного Стрільця. Я сказала татові про перстень. Тато приніс їм смажену рибу, балабушок і вина. Бадханім і скажи татусеві: «Ти сам приніс мені поїсти і випити. Тоді розділи зі мною трапезу!»
А татусь йому й каже: «Ми різної віри». — «Цим ти мене з пантелику не зіб’єш. Починай їсти — я не торкався. Риба тобі не заборонена — має плавці й луску. Балабушки можна їсти — зараз не свято Опрісноків. І вино тобі вірою не заборонене».
Тоді мій тато відломив шмат риби й балабушки і випив вина. За ним те ж саме зробив і їхній бадханім. Тато його попрохав, щоб перехожий дозволив подивитися на той срібний перстень. Той, не знімаючи, простяг палець татові просто перед очі. Тато прочитав напис на камені, зробився білим і схопився за серце.
«Де ти взяв цього персня?..» — тільки й промовив татусь. А перехожий, чужий бадханім, і каже по-людському: «В Іспанії. У домі знаменитого золотаря Хаїме Леві…»
Тато тоді повертається до мене і махає мені рукою. А самого, бачу, починає задуха давити.
Я підбігла, питаю: «Татусю! Тобі погано?!» Він мені, перериваючись, і каже: «Сядь на лаву і слухай. Бог являє нам знак. Будь при цьому приявна. А ти, перехожий, будь мені гостем і розкажи, як усе було!»
І той странній музика розповів, як він був робітником у золотаря Хаїме Леві. У місті Толедо. Той Хаїме Леві, ще як був зовсім молодим майстром, то зробив золоті прикраси одній знаменитій блудниці і в неї здибався з королем Доном Педро. Тому страшному королеві він чогось сподобався, і король з ним навіть розмовляв!.. І відпустив його без всякого знущання. А тим часом король дон Педро, на прізвисько Жорстокий, через своїх шпигунів підбурив голоту проти свого головного скарбника Самуїла Леві. Влаштував ніби напад на будинок Самуїла Леві. Самуїл Леві прибіг прохати в короля захисту.
Король дон Педро дав своєму скарбнику добру охорону і наказав, порадив надійніше сховати золото. Бо ніякі стражники не втримають натовп, якщо все місто захоче пограбувати Самуїлові скарби. А Самуїл візьми та й бовкни, що грабіжники ніколи не доберуться до його монет, бо вони сховані в глибокій печері, в скелі під новою синагогою!..
Тієї ж ночі інквізитори схопили і катували Самуїла Леві, і він признався, де золото. Тут навіжений дон Педро чомусь згадав про Хаїме Леві, злотоковаля і теж нашого дуже далекого родича. Хаїме Леві вояки притягли до нової синагоги. Там охоронці короля спускалися в кам’яні печери і виносили золоті й срібні монети. Хаїме Леві король дон Педро посадовив разом з іншими своїми людьми рахувати гроші необачного Самуїла Леві. Хаїме ще викликали тричі до будинку страченого Самуїла Леві. Щоб, значить, Хаїме Леві, не дуже близький родич Самуїл і в і не дуже багатий золотар, оцінював гаразди покійного володаря будинку. Одного разу прийшов сам дон Педро перевірити його роботу і побачив напис золотом на стіні вітальні. Наказав Хаїму Леві перекласти напис. Той і переклав: «Хай буде благословен дон Педро, цей милостивіший і добродійніший наш повелитель!» Король іспанський дон Педро Жорстокий важко зітхнув і проказав: «Треба визнати — цей жид мав прекрасну душу!» І зразу ж наказав по Самуїлу Леві відслужити пишну панахиду!.. Коли ці тортури лічбою скінчились, король вирушив придушити бунтарів у горах, а Хаїме Леві втік на кілька років із Толедо. Він поспішив відплисти через море до Африки, але потім вже престарим дідом повернувся.