Правда, Сусанну йому не довелося спокушати, ані їй його причаровувати. Тільки одне одного вгледіли — вже подумки й согрішили. А злягтися — то вже діло просте: садиба чималенька, будинок великий, і тихих закапелків скрізь — скільки хочеш! Але й це не головне. Як з’явилася Сусанна, Білий Лицар поставив її ключницею. Його ж донька, дівка зла, як справжня відьма, зненавиділа її з такою силою, що і не крилась.
Одного разу панночка загадала кухарчукові зготувати щось зовсім інше, ніж наказала Сусанна-ключниця. Кухарчук був хлопець вільний, служив за угодою і за платню, він і відрізав: нехай вони спершу між собою вирішать, а тоді вже йому загадають. Панночка визвірилась на Ключницю та помордувала її з лице, в шию і по грудях до крові роздерла!.. Старий пес, як побачив свою полюбовницю подертою, в синцях, відразу ж відправив свою доньку з мамкою на хутір за Либіддю. Я там не раз і не два бував! Яке благословенне місце — озерця невеликі, затишні та глибокі, вода найчистіша. І лини в них отакенні! Горби й груди всі заросли липовими гаями. Там чимало княжих бортей було. А Білий Лицар тримав колоди на хуторі за добрим тином. Липового цвіту вистачало і на його колоди, і на княжі борті. А птаство там — від рябків та куріпок по чагарниках до лебедів і лисух на озерцях, як переліт починався. Ой! Якої ми там з дідом тільки не брали. Навіть раз сіткою накрили молодого балобана. Він туди за птицею подався на озерця, а ми його й припутали снастю!
Ну та годі про те! Я не знаю, чи знав боярин Сергій, що мій дід не тільки зілля, коріння та гриби в тих княжих лісах збирає, а й лови потаємні чинить. Дід ніколи про те не казав. Але думаю, що так, і сумніватися нема чого, бо чому б це збирачеві зілля боярин Сергій доручив біля садиби наладнати найхитріші й найскладніші пастки? І чого б мого діда закликав боярин Сергій на допомогу? А того, що десь під саму зиму прийшла до боярина Сергія донька його давніх орендаторів, які ще за батька боярина Сергія тут їм служили. Прийшла вона з чоловіком. Бо служила в одного корчмаря-юдея і той їх удвох із хворим чоловіком під зиму вигнав на вулицю.
Боярин Сергій був чоловік жалісливий. І це, я вважаю, його найбільша вада. Ні, зовсім не те що він був головою повереджений. Це ж йому не заважало бути розумником і відважним воїтелем. Ні, жалісливість — це не вада, як для всякої людини, це велика цнота! Але для майбутнього короля це слабина. Саме через свою жалісливість він і загинув…
Тільки боярин Сергій повернувся з війни, як його обсіли страшні болі голови. Його тоді лікував Окиша. Цей лічець був чернець-розстрига. Він часом до нас приходив по зілля. І в зіллі тямив, і з людьми поводився гречно. До першої чари. А тоді — поїхали! Не людина — а роз’юшена свиня!.. Чому боярина Сергія мучили болі? Бо його було поранено стрілою в потилицю під Ворсклою… Отож Окиша його всяким зіллям лікував і ходив з ним на полювання.
Боярин Сергій тримався стародавніх заповідей: у збройній вправі жодного дня не давати собі послаблення. І от цей п’яниця якось під час ловів на озерах затяг боярина Сергія на хутір до панночки. А на хуторі цей п’яничка Окиша підступно покинув свого хворого разом із панночкою та її мамкою. Боярина тоді страшенно мучила голова. Аж почали від болю примари ввижатись. І він на хуторі лишився, зовсім безсилий. Отож він у панночки заночував. Звичайно, якби ця п’яна свиня не завіялась кудись, цього б і не сталося. Бо та шалена панночка сама йому освідчилась, почала молити, щоб він її познав. Бо інакше вона з горя втопиться. І він пожалів і познав її. А мамка не тільки не завадила цьому глуму, а й допомагала своїй зміючці подолати беззахисного витязя. Та суча панночка — о жах і сором! — цілу ніч на ньому стрибала. Я своїми вухами чув, як Окиша дідові розповідав. То було востаннє, коли він у нас був. Це десь зразу після Великодня. Окиша був дорого вбраний, підпилий. Видно, в нього запій тільки починався, і тому він ще не повністю втратив тяму. Грошима наче сміттям сипав: ще не пропив.