Він коли почав розповідати про блуд між панночкою і боярином, мене дід вислав до сусідів!.. Наче ще потім боярин Сергій приходив до них потаємно. І вона щоразу його спокушала безмірним блудом і всяким содомітством! Боярин Сергій все ще слабував головою і не міг опиратись її зазіханням. Була вона напрасна та запекла в своїй хіті, та латинська відьмачка, і він не міг їй відмовити. Навіть на лови не ходив. Коня не вигулював. А що соромився своєї слабості, то тільки тоді поспішав на хутір, як уже була ніч. Через пакілля власного паркану перелазив, бо не хотів виявити свою слабину перед Алхимником та Книжником.
Коли перед Колядами йому полегшало, брати-заводіяки його знов затягли в «королівські справи», і він перестав бувати в панночки. Панночка від розпуки, від горя, що не може здибатись з коханцем, ледь не вдавилась. А тут ще перед Різдвом приперся ксьондз на хутір. Панночка йому на сповіді все і сказала. Він її заспокоїв чи не заспокоїв, а передав Білому Лицарю, що в його доньки є коханець грецької віри. Ну, Білий Лицар не став зразу ні мордувати її, ні випитувати про боярина Сергія. Лицар послав своїх татар-попихачів, щоб вони знайшли Окишу і привели його в садибу.
Так вони і зробили. Окишу добре примучили в садибі, то він і признався, що якось лишався боярин Сергій ночувати на хуторі. Окиші ще добре врізали і викинули на вулицю. Він з переляку кудись сховався, і його до Великодня ніхто й не бачив! А Білий Лицар потім приїхав на хутір і шмагав нагаєм свою колишню полюбовницю. Кричав, вона влаштувала кубло і з п’яницею та крутілем Окишею тут блудить! Та ще й до всього вона звідня — хоче його доньку з божевільним схизматиком злигати. Він цього не дозволить! І вислав їх обох під охороною кудись за Житомир!..
Зиму готувались наші відчайдухи до вирішальної битви. Те, що це буде колотнеча і велика пригода, всі троє добре знали. Боярин Сергій писав листи до вірних людей — він був не тільки великий воїтель, а й вправний граматик. Книжник, попри все, чи не найкращий бігун за всі часи, носив ті листи аж до Черкас, Канева і Житомира. І скрізь словом гуртував людей, забезпечував їх грошима. Алхимник же варив алхимницьке золото і карбував з нього «золоті угорські». Бо серед золотої монети в наших землях уже в ті далекі часи було найбільше золотих угорських. А ще він відлив «золоту» корону. Книжник казав дідові, а дід мені, що вона була точнісінько така, як корона Мономаха, намальована в церкві у Видубичах. Крім того, Алхимник відрихтував усі куші, що були в маєтності боярина Сергія, і гаківниці полагодив, і пороху наробив!!! Алхимник усе вмів! Одне слово — алхимник!.. І от, коли все було зготовано, ще перед Великоднем, обоє братів поспішили кожен своєю стежкою. Книжник — на Черкащину, Алхимник — на Поділля. І, як вони пішли, раптом стало боярину Сергію дуже погано. Він і на риболовлю вибирався, і коня сам вигулював. А йому все гірше — почала рана мучити та ще й привиди з’являтись. І до всього в сусідньому селі, хоч воно й далеченько, за річкою Совкою, об’явились мамка і панночка. Вони й прийшли якраз на Гробки ввечері з ліхтарями, щоб як хто зустріне їх, то злякався. Але цей паскудний наймит виявився страшний злодюга і грабіжник. Він став вимагати, щоб вони йму заплатили одкуп, бо він тут за сторожа і їх геть прожене. Та ще й сповістить Білому Лицареві, що вони із свого заслання втекли. Панночка почала його молити-благати і плакати. Але цей злодюга затявся — ні, та й усе! Тоді якісь гроші мамка йому дала і пообіцяла з ним злягтися, якщо він пропустить її вихованку. Він згодився, ще й допоміг панночці перелізти по драбині на подвір’я. А потім пізнав мамку. Чому ж діда не було тоді з його пастками? Чому він не перебив діла цього вбивці? А тому, що діда після ловлі линів на Корчуватських озерах прихопило із суглобами. І він вдень і вночі плакав от такими сльозами! А мене дід не міг надіслати на хутір. Я був ще надто малий, і дід боявся, що все зроблю не так як треба і сам повереджусь чи й загину у тих пастках, що він наладнав!..
Отож злодюга наймит сказав, що він їх до боярина пустить, якщо вони йому принесуть монет. Плакала-ридала панночка, але мамка заспокоїла її. Вона зарання віддала йому свої золоті сережки і пообіцяла, що післязавтра будуть йому монети… Мамка наступної ночі проникла потаємно через таємну хвіртку в садибу Білого Лицаря. Собаки її впізнали і гавкоту не зняли. Вона мала ключі… Ні, для себе вона б ніколи не крала. Для панночки треба. Тому, й оком не моргнувши, вчинила злочин. Прослизнула до будинку і витягла із скарбниці кілька капшуків із сріблом і золотом. І так само непомітно вийшла не тільки з будинку, а й з садиби, а вранці — з міста! Увечері упир-злодюга мав монети. Панночка полізла до нещасного свого обранця, а злодій знову злігся з мамкою.