Он який він був у мене! Тільки хтось щось порушить, то він уже розумом поперед біжить і завжди своє добуде… Багацька дочка як вийшла заміж, то в неї тричі траплялись викидні. Аж поки мене не перепросила і не подарувала мені венеційські золочені пацьорки! І одразу ж понесла. Більше ніколи не викидала. Отож усе з бояринових скарбів було зачакловане і мстилося тим, хто якесь зло чинив!..
V
Кухар
Кінчалася щедра осінь, і на Житній базар понавозили всього, чого тільки можна було привезти чи принести, що могла зродити щедра київська земля. Вози яблук і груш, велетенські вози ріпи, чорної та білої редьки. А зерна скільки всякого, повні вози пахучих лантухів з конопляним насінням, торбинки, торби та міхи з маком, олія конопляна та лляна в корчагах і здоровенних баклагах та струнких полив’яних канівських глечиках. Лантухи пшениці, ячменю, поліської гарливої роботи козуби з вівсом. І якраз тут під горою, де починалися Гончарі, де починалися Кожум’яки, стояла над своїм добром вже таки підтоптана чорнява молодиця із великими чорними очима та пасмом сивини. Вона поправляла те непокірне волосся і все його заштовхувала під замизкану благеньку намітку. А водночас розглядалася на всі боки. Чи то вона була така нетерпляча, чи то була чимось стривожена, чи то сподівалась когось побачити, чи, навпаки, боялась когось зустріти. А далі там продавали всяку живність: птахів, та кіз, та поросят. І голубів, і дичину. І так сталося, що десь із Кожум’яків з натовпу раптом вийшов проти перекупки парубок, а може, ще й парубчак. Тільки було видно, що його білого лиця ще не торкалося лезо. Вуса мав густі, темні, а на підборідді вже пушилися темні кучеряві волосини. На плечах добрий кобеняк сільський, підперезаний широким поясом поліської роботи, на ногах постоли з сировиці. І шапка на ньому повстяна, бита, з вузенькою смужкою кунячого хутра. А через плече торба. Торба зовсім ще нова. Але ні руки його, ні обличчя не свідчили про те, що він займається землеробською важкою працею, що він селюк. Лице його було ніжне, свіже, не дуже засмагле. І, хоча він був одягнений так як поліщук, десь із глухого закута, у цьому розбурханому натовпі, де і музику можна було почути, і сварку, і чужу гаркаву і швидку мову, і репетування циган, і лайку литовських вояків, він зовсім не почувався розгублено. Рух натовпу виніс його до чорнявої перекупки з одного боку, а з другого випхав служницю-татарочку невисокого зросту, міцну, з геть круглим обличчям, мов яблучко, так завиненим хусткою, що здавалось, ніби вона була в паранджі. Тільки видно було круті вилиці з темною шкірою і над ними маленькі, дуже пильні очиці. А сама вона була в свиті, з-під свити визирала сорочка київська мережана, фартушок, і з-під того всього виднілися червоні китайчаті штани. На малесенькій ніжці гостроносі капці. Вона спинилась перед чорнявою молодицею і почала перебирати, пробувати горох і боби, приміряючись: чи купити? І висипала вже назад жменю тих великих пузатих бобів з позначками чорними, як парубчак у поліській ноші не втримався і кинув їй:
— Бери! Не пожалкуєш. Це сьогодні на базарі найкращі боби. Варяться враз. Тут на базарі я кращих не бачив.
Мала татарка зиркнула на нього з-під хустки, чисто промовила:
— Дурне кажеш! Просто щоб зачепити мене.
— Потрібна ти мені дуже! Я тобі кажу, що кращого сьогодні не купиш. От купи в неї, а потім купи ще в когось, звари і покуштуй.
— А чого ти сам не купуєш? — огинаючись, поводячи плечем та скоса зиркнувши, запитала татарочка.
— А тому, що в мене немає горщика і печі, де варити.