— Невже ти не можеш швидше рухатися? — Га?
— Але милий дядечку! Я й так стараюся щосили…
Кухар зауважив, що вони дуже схожі між собою. Тільки обличчя в юнака ніжніше. І замість люті на ньому часом з’являється вираз прихованої, хитрої злості.
Той юнак і махав мечем, намагаючись пробити оборону дядькову. Нічого не виходило. Кожного разу дядько робив невловимий рух, відбивав меч. Кілька разів меч навіть вилітав з небожевих рук. Зрештою дядько спинився:
— Господи, ну тримай сильніше! Ну хіба так можна?
Він був у розпачі. Озирнувся і побачив біля дверей кухаря.
— А ти чого стоїш?
— Мій господине! Все зроблено. Зараз домліває каша…
Дядько аж скреготнув зубами:
— Чорт, і нікого немає! Ні воротаря, ні вояків, ні конюха! Ану бери меча. Тільки вдягни рукавицю! — Він дав кухареві рукавицю із грубої шкіри. — Захищайся від нього. — Почав напучувати небожа:
— Не гати сильно — головне хутчіше. Силу потім вкладеш. Тут не силою треба, а швидкістю. І щоб досягти мечем противника. Тільки обережно! Дивись не зачепи йому руки. Бо готує він чудово. Сьогодні побачиш в обід, на що він здатний… Нумо вправляйтеся!..
Кухар хотів спитати, що ж він має робити, але промовчав і тільки вхопив правицею у шкіряній рукавиці меча, виставив його перед собою, щоб Лицарів небіж не досяг його.
Мечі, звичайно, були тупі. Та кому хочеться, щоб тебе вдарили навіть тупим мечем? Коли небіж починав наступати і вимахувати мечем, кухар, тримаючи перед собою зброю, щоразу виставляв її вперед і глушив удар.
Це не сподобалось небожеві. Він став швидше і швидше наступати на кухаря. Той ходив по колу, відступав, та встигав на кожний удар підставити меча, загасити силу удару, не дати небожу торкнутися лезом…
Лицар споглядав за неоковирністю небожа з роздратуванням і зневагою. Але не говорив ні слова.
А бійці все ходили й ходили по колу. Тільки чулося їхнє важке хекання й цюкання тупих лез.
Дядько ставав все похмуріший. Аж губу нижню закусив.
— Ану, досить! Амінь! — зрештою крикнув, не витримавши. — Ти, — він тицьнув волохатою, рудою правицею Тимкові у груди, — повертайся на кухню! Ти воював сьогодні добре! А ти… небоже, і що тільки робив у залозі?.. Чому ти вчився?.. Ну добре, лаятись — не допоможе… ходім я тобі покажу від найпростішого…
І Лицар забрав у Тимка меча й рукавицю і подався за стайню навчати небожа.
Стомлений, настраханий Тимко полегшено зітхнув, потягся, аж суглоби хруснули, і пішов перевіряти, як там каша, чи вже домліла.
VI
Зима і весна
Боярин Сергій знайшов собі слуг, чи, можна б сказати, наймитів. Він поселив їх у забитій уже кілька років добрій хаті. Стояла хата на городі трохи осторонь садиби. На відстані пострілу з куші, якщо б туди підібрались татари. Цього сивого слугу з лицем темним і попеченим сонцем і його жінку, хоч і не стару ще, але добре підтоптану, посадовив жити у хаті з такою угодою, щоб вони йому городець обробляли, за садком доглядали. Бо і яблуні, і вишеньки, і грушки позабивало ліщиною та тернинами. А також прали йому одяг і готували страви. І домовився він з ними, щоб не пускали нікого на подвір’я до себе. Тільки коли буде нагальна потреба, тоді він їх гукне або вони його покличуть. Новосельці причепурили свою істобку, а жінка випрала старі шати й розвісила на тинові, що хижку обводив, оберігав з усіх боків. Тоді покликав до себе її чоловіка. Його звали Варавою. І боярин наказав йому винайняти човна в перевізника на Либеді. Бо він хоче поплисти човном до гирла Либеді і там порибалити. Спочатку Варава хотів зауважити боярину, що в гирлі Либеді риболовлі нічого сподіватись, але змовчав — боярин був веселий та верткий. Ходив подвір’ям і весело, з усмішкою, граючись, утинав шаблею вербові патики.
Жінці Варава загадав приготувати хліба, редьки, цибулі, часнику та шмат сала. Боярин відчинив стулку брами й покликав Вараву нести козуб з ковбасою, з великим глеком вина, з пухкою паляницею. Варава все відніс до човна. А також позичив у перевізника снасть, наживку, сакулю на довжелезнім держаку. Ще Варава прихопив шмат дохлятини, тільки добре обгорнув його у луб та в ганчірку, щоб сморід не йшов. То була привада для раків. Понесла їх униз течія Либеді межи зарослими берегами. Серед шерхітливого минулорічного очерету починали буяти яскраві, мов фарба ярь, — медянка чи аж білі, наче вирізані із коштовної рибної кістки, гострі молоді шпичаки.