Спочатку боярин Сергій загадав Вараві підплисти до берега і нарізати тих солодких шпичаків. Він з’їв їх, може, кілька жмаків. Варава дивився на нього, витріщивши очі. А потім наказав боярин посунути до нього козуба і витяг звідтіля глека. Відпив ковток і почав співати про витязя, що їде темним лісом до своєї коханої… Та чогось йому пісня не пішла. Щедро ковтнув вина і поновив спів. Але знов йому не сподобалось, бо узяв занадто високо. Він утретє перехилив глека з вином. І знов затяг пісню. І цього разу лишився невдоволений собою. І знов присмоктався до горлянки глека. А коли вже, певно, лишилось вина на самому денці, боярин Сергій набрав повні груди повітря і повів пісню про рибалку, який пливе до своєї коханої на золотім човнику по горах-хвилях, а вона його під явором густим чекає, щоб ніхто не бачив і не знав. Він співав потім ще якусь пісню. Далі його на сон похилило, бо сонце мчало вгору і починало припікати. Боярин позіхнув раз, позіхнув другий, потягся і сонно мовив до Варави:
— Я трохи подрімаю, а ти можеш випити. Я більше не буду.
І боярин Сергій скоцюрбився на широкій лаві-бесідці. А Варава покалатав глечиком біля вуха, як воно там плюскотить, і зробив таке сумне обличчя, ніби його обікрали на ярмарку, позирнув із глибокою зневагою та образою на сплячого боярина і допив рештки. Тоді з глибоким жалем проказав уголос:
— Ще б два ковтки!.. Тільки два! І був би рай… Боярине, боярине, ну що б тобі лишити два ковтки? І був би я геть замочений у раю… Ех-х-х!.. — Він аж зубами скреготнув.
Посидів трохи, повільно загрібаючи правилкою, далі схиляв голову то на одне плече, то на друге, немов прислухаючись до самого себе, і радісно промовив:
— А нічого, їй же Богу, нічого! Бере потроху. Якраз так і треба. І без тих двох ковтків обійдемось…
І почав сильно загрібати. По тому, як він гріб, було видно, що він чоловік бувалий і вправний. Та й снасть усю вклав як годиться. Це й боярин Сергій зауважив, коли був ще тверезий. А впився боярин сьогодні, бо відпустили його всі страхи, що заважали йому всю зиму, висмоктували його сили. І він із спокійною душею їхав сюди, до гирла Либеді.
Не зовсім до гирла. Біля гирла Либеді перейти через пагорби і якраз біля липового гаю стати, щоб побачити згори садибу Білого Лицаря.
Він дрімав, підпилий. А коли прокинувся, вже вони пропливли те місце, від якого найзручніше йти до хутора. Але боярин Сергій, підвівшись, ще з хмільною головою, виду не подав, а сказав:
— Слухай, Вараво! Може, тут спробуємо?
— Господине мій ласкавий! Тут ніякої риби не буде. Тут дідька лисого вловимо.
Боярин Сергій непомітно сплюнув через плече при згадці про чорта:
— На риболовлі негоже нечисту силу згадувати! Піджени човна он до тих кущів — я піду трохи ноги розімну. Ти став снасть, мене не чекай. Я погуляю, бо щось голова від хмелю гуде… Треба освіжитись.
— Господине мій щедрий, ти далеко не заходь…
— Не турбуйся — при зброї.
Він відхилив полу довгої киреї, і Варава уздрів, що в боярина з-за халяви дорогого сап’янового чобота стирчить кістяна колодка ножа. І ще він відхилив полу на грудях, і Варава побачив, що в нього за поясом стирчить різьблена рукоять обушка.
— О господине мій, ти при запасі… Але все ж — куди ти, господине?
— Ти найнявся служити чи ставити запитання своєму господину? Я обіцяв тебе без надоби не шарпати… Для рибалки — це поважне діло — або на полюванні допомагати! Бо в мене собаки немає… За риболовлю ти одержиш платню сріблом, і от зараз я тобі даю срібний!
Боярин видобув із калити ваговитого празького гроша. І поклав на широку, тверду долоню наймита. Боярин Сергій зауважив, що при словах «в мене немає собаки» в наймита піднялася в недобрій посмішці верхня губа. Мов у собаки, який збирається кинутись на людину і вишкіряє ікла. Засміявся боярин Сергій.
— А в тебе здоровенні ікла! Ну геть вовчі!
І, не чекаючи відповіді й не звертаючи уваги на пронизливий погляд Варави, повернувся до нього спиною і пішов за гору на хутір.
Для того, щоб потрапити на хутір, він не зразу спустився вниз, а видерся на стару розложисту липу і побачив таке, від чого його серце наче обірвалося і шалено закалатало. І хміль вивітрився з голови. Він побачив, як пасічник і мамка із козубами за спиною ішли по стежці, яка вела спочатку на Клов, а тоді до міста. В руках у них були палиці. Не боячись забитись чи поламати кістки, боярин Сергій стрибнув із липи. І майже побіг по високому груду поміж одинокими липами, що вкоренились могутніми стовбурами на самому хребті. Все озирався на стежку, по якій віддалялись згорблений пасічник і похилена від важкої ноші мамка. Коли вони зникли в глибокій оладці і їх довго не було видно, він не погордував і, скинувши сап’янові чобітки й розмотавши пояса, обхопив ним молодого, ще на цей час безлистого дуба і вмить видерся до високих гілок. Згори побачив, що старий із жінкою йдуть по дну опадки в напрямку міста. І не збираються звертати на бічну стежку. Не притишують і не прискорюють ходи, ступають виважено, як люди, що знають, куди їм йти і як довго.