Скочив на землю, босий, підхопивши чобітки з онучами, побіг по тому схилу, ковзаючись на сухому листі, з-під якого вибивалась зелена трава та різні квіточки. Кілька разів падав і їхав, вмащуючи зеленим трав’яним соком кирею. І ось він перед брамою хутора. Ступив до воріт потихеньку, сів просто на зелену травицю, з якої визирали золоті пелюсточки ранніх квіточок. Як почав обгортати онучі, зарипіла дубова хвіртка над ним і постала панночка у довгій зеленій шовковій сукні, у фартушку з червоними великими квіточками, у тугій кирсетці, туго стягненій золотим сученим повороззям на маленьких сторчливих персах.
— Це ти, мій соколе?! Якби ти не прийшов сьогодні, то в четвер я б наклала на себе руки.
— Чому?..
— А тому що то буде Страсний четвер!
— Підожди! До Великодня ще далеко!..
— Голубе мій! Це ж ваш Великдень. А наш уже ось має бути.
— Ой, а я забув… Я про те ніколи не думав, якої ми з тобою віри.
Він стояв перед нею в одному взутому чобітку, другий з онучею тримав у руці.
— Заходь, мій соколе!
— Та підожди, я взуюся…
— Заходь і тут уже взуєшся.
Тоді він переступив через поріг одною ногою взутою, другою — босою, білою, незасмаглою. Панночка швидко затулила засовку, ковану в залізні скаби.
Він ще не встиг нахилитися, щоб обгорнути онучу навколо білої ноги і натягти сап’янового чобітка, як вона повисла в нього на шиї і почала його обіймати, цілувати. І сміялась, і плакала. Плакала, просто ридала.
— Голубонька ти моя, чого ж ти плачеш?!
— Я від радості плачу! Як же мені не плакати? Я ж думала, що мені настав час накласти на себе руки. І раптом тебе побачила! Я тебе чекала всю зиму, всю зиму! Матір Божа! Хвала тобі, заступнице бідних, славлю тебе, моя єдина надіє! Ходімо, ходімо скоріш! Я вся твоя, і все, що моє, — все твоє!
Боярин Сергій присів на траву, хоч панночка його шарпала, і взувся. А вона тягла його до світлиці.
— Іди до світлиці й роздягайся швидше! А я добре замкну двері!
Ось вона забігає до світлиці і розшнуровує кирсетку, розв'язуючи пояс, спускаючи сукню, зриваючи плат з голови, розпускаючи волосся, стягує з себе одну шовкову сорочку, другу. Він не встиг ще зняти з себе кирею, як вона вже була перед ним вся. Зависла в нього на шиї і цілувала, просто кусала.
— Бери мене, бери! Віддаю все тобі, тільки тобі і більш ніколи-нікому! І не знаю, не хочу знати в тому ані гріха, ані сорому! Ані страху. Нічого! Ти єдиний мій, я тільки твоя!
Почала сама розбирати боярина Сергія. Та він відштовхував її тремтячими руками і белькотів:
— Ні-ні, ні… Я… я сам, так не годиться…
— Але ж ти мій! І не годиться, щоб я не могла тобі прислужитись!
Вона стягувала з нього чоботи, розкручувала йому пояса, підштовхувала його на постіль. Накинулась на нього…
Все відбулося так, як їй хотілося, хоч їй було боляче, не плакала і не кривилась, а сміялась і все приговорювала:
— Господи! Якісь дурні кажуть, що воно боляче. Боляче, нестерпно було чекати тебе!.. Ти ж обіцяв. А все йдеш і не йдеш… Я тебе чекала. Так чекала! Цілу зиму, холодну та снігову. Вся душа моя ніби промерзла… Стала холодною і темною, наче могила… А тепер ти прийшов! З'явився, як сонце з-за хмар! Зігрів мою душу. Розтопив кригу моєї печалі та відчаю! Тепер я все відчуваю. Відчуваю кожною частинкою своєї душі, свого тіла! Відчуваю радість на пучках пальців і на вустах…
Панночка цілувала його м'язисте, біле тіло. Маленька, рожева, з легесеньким золотистим пушком на руках і гомілках, вона говорила, а очі не розплющувала.
— Чому ти на мене не дивишся? — спитав він її.
— Бо я така щаслива… Я не можу дивитись, мені так млосно. Я не хочу дивитись, хочу тільки відчувати тебе своїми вустами й цілувати тебе всього… — приказувала вона, цілуючи його тугі квадрати м'язів на худому животі, цілуючи опуклі, сталеві м'язи на грудях, улоговину між ними. Брала жмут свого золотавого волосся і проводила ним по підчерев'ю…