Звільнений від її тіла, Сергій відчайдушним поривом відкотився вбік. Та Лицар все ж устиг проколоти йому руку біля ліктя.
Біль пронизав боярина. Однак він встиг скочити і схопити ослін. Щосили жбурнув його в Лицаря і несхибно влучив, як завжди, у голову. Лицар випустив меча. І тоді боярин підхопив зброю і з відчайдушним криком кинувся на свого напасника. Викинув здоровою рукою меч уперед і тнув у те місце, де панцир не прикривав тіло.
Зі стогоном, з ревінням, з прокльонами, хапаючись за черево, з якого вивалювались тельбухи, Лицар осів на коліна. А боярин Сергій рубав і рубав його мечем по шолому, по панциру і щосили кричав:
— Ось тобі! Ось! Дітовбивця!!!
І враз хтось його обхопив ззаду і з притиском проказав:
— Та тихо, тихо. Перестань…
Боярин Сергій потроху приходив до тями і побачив, що лежить, скоцюрбившись, у човні на демені, обома руками вхопив весло. А під тим веслом потрощені черепки винного глека. Веслом він поперемішував снасті й кілька сіро-сріблястих стерлядин, що світили до передзахідного неба білими черевами.
Над ним схилився Варава, вишкіряв свої вовчі ікла з-під білих вусів і проказував:
— Господине, господине! Прокинься! Не час спати над водою та ще на захід сонця. Захворієш на пропасницю.
— Де ми? — закліпав очима боярин Сергій.
— Де? Підведись, господине, і подивись. Випливли з гирла Либеді під дніпровський берег. Тут чудове місце. Он трійко стерлядок узяв. Сомик один. Як на такий час — добре… Бо й вишні цвітуть…
— Знаєш що, Вараво? Я мислю, що нам уже вистачить на юшку… Та й випити хочеться!.. — промовив боярин Сергій, потираючи гулю на лобі. — Повертай! Там у перевізника щось знайдемо…
— А я хіба що?! Я з радістю. Може, в човняра щось є…
Веслував Варава завзято. Човен підходив під самі очерети й верболози. Але щоразу з кожним звивом його залізні руки виганяли човна все на нове й нове плесо.
І ось зрештою-решт вони опинились біля похиленого зрубу перевізникової хати, що над берегом притулилась. Боярин Сергій подумав: «Він же весь час заробляє якийсь шеляг. Чого ж у нього така убога хата? Чому не обгородить її ні тином, ні парканом?..»
Віддали снасті й човна перевізникові. Та узяли в нього добрий глек хмільного меду. Бо ні вина, ні пива у нього не знайшлося. Та й за мед довелося боярину Сергію сплатити подвійну ціну. Бо ніяк не хотів їм продавати, казав, що собі на лікування тримає.
І знов здивувався боярин Сергій: він, певно, й зіллям, і хмільним приторговує, отже, монета в нього є. А хата занедбана, і город біля неї якийсь безладний.
Боярин Сергій сидів на демені човна і ніяк не міг підвестися. Йому нічого не хотілося, крім єдиного — захмелитися, щоб забити, залити страх від того сну, що привидівся. Він припав до глека, видудлив половину, й тільки тоді полегшало. Йому допоміг вийти з човна його наймит. Варава спустошив глек після боярина Сергія, і цього разу йому було досить. Залишивши боярина Сергія на березі, Варава повернувся до човна по рибу, схилився і взяв щось із дна. Це був зелений жіночий гаманець, вишитий золотою ниткою.
— Господине мій, ти загубив ось це!
Боярин Сергій обережно-обережно двома пальцями взяв той гаманець, і почав його крутити перед очима, і розглядати з усіх боків. Звідки цей гаманець?.. Адже він спав і все йому наснилося. Заснув одразу ж, захмелівши, мов не від вина, а від якогось зілля-дурману… Не ловив рибу, не допомагав Вараві. Заїхали вони через те далі пагорбів, за якими пасіка Лицаря. Але який жах! — панночка ж подарувала йому гаманця уві сні! А він у нього в руках! Це вже не сон… Його не поранено в руку. І гуля на лобі не від удару мечем…
Але йти до човна і дивитись, що там ще лежить неймовірного, він не хотів… Хто зна, що там ще лежить?.. Так і збожеволіти можна!.. Цей гаманець — знак від нечистої сили з того світу. Це знак, що його чекає смерть. Певно, Лицар таки забив свою доньку!.. Який це міг бути сон, якщо він тримає в руках гаманця? Вона йому гаманця подарувала уві сні?.. І боярин пригадав балачки про те, що Лицар одружився з литовкою-латинянкою. А Лицарів батько вихрестився в 1385 році, під час шлюбу Ягайла з Ядвігою. І охрестив у римо-католицьку віру свого молодшого сина Семена, який тепер став Симасом. За матір’ю панночки тесть давав Симасу великі маєтки, багато срібла, дивні прикраси, добрих коней, а ще папери на багаті села і млини. Та за кілька років тесть помер. І всі ті села мали відійти за шлюбною угодою Лицареві. Проте виявилось, що вони закладені-перезакладені, ті всі маєтки, млини, діброви та поля, сіножаті та ставки, ті рибні «єзи» в ріках. І нема про що говорити чи й мріяти, щоб їх викупити! А прикраси, золото та срібло — все те спливло в перші роки веселого подружнього життя. Та й до всього не було синів у молодих. Тільки дівчинка в них народилась. Більше не народжувались живі діти. Все Лицарева жінка скидала. І тоді почав Білий Лицар відверто їй зраджувати. Бігав і за римо-католичками, і за благовірними. Бувало, й до татарок на Подолі завертав. От яким був цей Білий Лицар! Казали, весь час знущався з дружини. Одні подейкували, ніби він її замордував тими постійними вагітностями і биттям. Інші казали, що він довів її всякими доріканнями й непотребствами. Що навіть в її присутності злягався з тими полюбовницями, яких до себе приводив, і з дівчатами-служницями. Вона й наклала на себе руки, лишивши після себе малу доньку при вірній служниці. У служниці перед тим дитина померла. І вона доньку Білого Лицаря вигодувала власною груддю…