Боярин Сергій, скинувши з себе ведмежу шубу, сів на ліжку.
— Іди, іди від мене геть!.. Ти приніс найчорнішу звістку в моєму житті… Іди від мене геть, бо я… бо я не можу тебе бачити!.. А втім, ти приходив до мене, ти лікар, це твій фах… Отамо візьми… зайди в кімнату, візьми собі срібла, скільки хочеш. Отамо в скрині… Візьми срібла… Воно мені вже не потрібне. Однаково все розкрадуть, коли мене поховають. Бери та йди швидше…
Лікар Окиша метнувся до скрині й нагріб собі не одну жменю монет. І ваговитих, найкращих у світі, чітко карбованих празьких грошей, і тонкої срібної луски — московської дєньги, і дрібних, як насіння кавуна, кримських аспрів, і низькопробних лівонських шелягів, та ще й прихопив із скрині манюсіньку книжечку в коштовному окладі з камінцями і річковими перлинами.
— Іди, іди швидше геть!..
Боярин Сергій виштовхав його в плечі на подвір’я. Виштовхав за браму й закрив за ним дубові ковані стулки. Потім, залізши на драбину, склав руки трубою і покликав свого робітника Вараву. Той саме порпався на городі, обкопував редьку, чи що. Підкликав його, кинув йому кілька срібних монет і наказав купити в Києві хліба, ковбас і свічок. Наступного дня, а було це якраз на Гробки, по всій оселі розставив свічки й запалив. Свічки освітлювали всю садибу, весь хутір. Миготіли в усіх вікнах. І на першому поверсі, і на другому, й навіть у віконечку на горищі.
І жінка наймита Варави сказала своєму чоловікові:
— Сохрани й обережи, святая сило! Він же спалить увесь хутір! Ми пропали!
— Жінко, не бійся! Ми не пропадемо. Бачиш, як оно свічка горить у нього на ганку? І не блимне. Навіть павітру немає. Повна тиша. Така добра погода буває з Божої ласки на Великдень, на Святвечір та ще на Гробки. Бачиш, а не рухнеться ніщо! Бачиш, як товчуться комарі рівним стовпом?.. Тиша…
Вони стояли у дверях своєї істобки й споглядали дивно освітлений хутір. І чули звідтіля високий, чистий голос, що виспівував заупокійні молитви. Вараві набридло стояти в дверях й закортіло випити, бо ж він купив доброго вина на Подолі. А його жона вже приклалася до чари. Під хміль їй закортіло того, що жінкам ніколи не набридає. Після чого ані кволі, ані сумні не бувають. Як сказав колись один вагант: «Омніс анімає пост коітем ест трістум, нуллюм галлюм ет фаміна…» Хоча б вони вже були підстаркуваті, а серце в них завжди від того калатає, і ноги млостю наливаються, і в скронях кров тисне… Прагнучи кожний своєї втіхи, вони зайшли до хати і замкнулись на міцний засув. Якраз тут боярин Сергій почув: ідуть по стежці з цього боку, з-під гори. Не там, де стоїть хата-стобка, а з другого боку. Ідуть двоє — він добре розрізняв, адже був справжнім воїном і мисливцем. Стукотять шкіряні підбори по висохлій у цю теплінь глинистій стежці.
То були дві жінки. Тримали перед себе глиняні ліхтарі з восковими свічками всередині.
Боярин спустився тихо по сходинках з ганку до тину. Піднявся драбиною до верха гострих паколів — з жахом і радістю водночас побачив дві жіночі постаті. Панночка Магдалина і її мамка Марія. Він склав руки трубою біля вуст і стиха покликав їх. Вони спинилися, поволі повернулись і, не зводячи голів, пішли до садиби. Він видерся на драбину ще вище і голосно зашепотів їм:
— Не туди!.. Он туди!.. Там є потаємна хвіртка. Я зараз вам відчиню. Я зараз вам її відтулю. Через браму не хочу, бо побачать наймити. Двоє в мене наймитів. І, боронь Боже, може ще хтось побачити! Бо навпроти, там за ручаєм, біля млина, у старій хаті живе ворожбит Ярчук. Людина непевна, прискіплива, занудна, хоч добре на дуді грає.
Жінки не відповіли на жодне його слово, але зробили все так, як сказав.
Коли він стрибнув з драбини і кинувся до потаємної хвіртки, то вони, загасивши свічки, одна за одною прослизнули на подвір’я.
Він за ними ретельно замкнув потаємний хід. І цілу ніч горіли свічки по всьому його подвір’ю. А вранці боярин випустив жінок тим самим ходом. Що було всередині — того ніхто не знав, сім вечорів підряд боярин Сергій запалював свічки, а на світанку проводив жінок…
Варава був задоволений: стільки срібла йому дісталось від боярина. Накупив собі ковбаси доброї, а головне, хмільного трунку. Він усі ці дні пестив свою постарілу жінку. А в неї була така особливість: після пестощів вона западала в мертвий сон. Хоча це скоріш звичне для чоловіків. А Варава, чоловік, безсумнівно, міцний, після вина й кохання виходив щораз посидіти на призьбі й ковтнути ще хмільного. Раптом на четвертий чи п’ятий вечір побачив, як з-під лісу через нижній город наче пливуть дві постаті. З глиняними ліхтариками. Ось вони підступають до тину і враз зникають. Тільки-но вони зникли, як одразу ж боярин почав запалювати свічки і ставити на всі вікна. Варава й вирішив подивитись — що ж воно там таке?.. А що був чоловік спритний і мав, видно, в руках всі ремесла, натяг бортницькі гаки собі на ноги й потихеньку видерся на самий верх тину. Вибрав собі місце навпроти шибки з найчистішого, рівного скла. І побачив: скрізь у свічниках горять свічечки. А в маленькій кімнатці за маленьким столом двоє сидять. Боярин Сергій, блідий як смерть, з намащеним смоляно-чорним волоссям, чорні вуса сумно обвисли вниз. А він усе впадає коло золотоволосої, вирлатої, з мокрими рожевими вустами панночки. Волосся стрічкою золотою перевите, так, ніби утворюється справжня корона, наче обручем золотим голова охоплена. На шиї в неї дороге венеційське розписне намисто і хрест золотий. А в боярина на шиї висить на срібному ланцеві золотий хрестик. Камінчики на хрестику так і грають від свічок, аж до паркану долітає червоний спалах. Перед ними всілякі наїдки-пундики. На столі — венеційська синя карафа з позолотою. І п’ють вони нарівні — і боярин Сергій, і дівиця… Вдягнена по-німецькому — в сукню з вузькими, довгими рукавами. З великим вирізом, з якого пнуться рожеві груди. А прислуговує їм жінка, в намітці, у білій свиті, — підносить всякі наїдки, чарки й глеки ставить. І вони не стидаються її зовсім. Бо ця дівчина раптом підставляє свої оголені перса боярину Сергію для поцілунку. Він нахиляється і цілує. А потім узяв її на руки і поніс на ліжко. Тут прийшла молодиця. Та не було Вараві видно її обличчя. Тільки здавалось йому, ніби в неї засмагла щока права. Молодиця зачала розщібати гудзики на кунтуші, розв’язала стрічку червону на комірі сорочки. Далі заходилась роздягати панночку. А боярин Сергій сидів і не рухався. Молодиця стягнула з нього чоботи, розкрутила онучі, склала все обережно. Потім стягла ногавиці, а за ногавицями стягла з нього й сорочку. Варава, сидячи на паколі, аж трусився, так він роз’ятрився від баченого у вікні. Потім він усім розповідав, що ніколи в житті його не лихоманило з такою силою, як від цього бісівського видовища.