— Ану покажи, — підступила до нього, щоб добре роздивитись подряпини. Довго їх розглядала, а потім похитала головою і махнула недбало рукою. — Можеш іти!
А Тимко трусився, його аж лихоманка тіпала. Стояв перед нею, опустивши руки, бо сподівався побачити її голу. І коли повернувся, щоб вийти з мовниці, то в сінях лице в лице зіштовхнувся із служницею Варкою. Вона остовпіла, беззвучно пожувала повітря, а тоді скрикнула верескливо:
— Що ти тут робиш?! Там же вона миється!..
— Вона мене покликала. Щоб, значить, я до неї прийшов…
— Ти що, збожеволів?! Якщо брешеш, то вже бреши до пуття!!! Підглядав без стида, без сорому!.. А тепер нате вам, тітонько: «Вона мене покликала!!!»
— Та я нічого… Та я правду кажу…
— Перестань брехати!!! Помовч! Нашкодив, так ще й вибріхується! От же мерзота! Підглядати за… — Вона хотіла сказати: «за полюбовницею хазяїна», але схаменулась, знітилась. А тоді аж заверещала: — Підглядати за голою жінкою — сором де твій?!!
І тут відчинились двері мовниці, прикриваючи очі від диму й пари, що клубочилась хмарою, з’явилась зовсім нага ключниця.
— Що там?!! Ой Боже! — зарепетувала вона. — Та що таке?! Чого це ти його привела?!
— Хіба це я його привела?!! Та він тут підглядав!..
— Не може бути, щоб він підглядав! — відступаючи за двері мовниці, здивувалась ключниця.
На Тимка просто стій напав. У роті все пересохло, язик онімів, руки тремтіли. Саме тоді з’явився небіж Лицарів. Ключниця голосно скрикнула, а проте зовсім не зачинила.
— Що тут сталося? — запитав Климентас, швидко закасуючи рукава.
— Та оцей підглядав за нею… — зніяковіло відповіла Варка, знітившись при появі Климентаса.
— Він?! Підглядав?!!
Климентас з розмаху вжучив Тимка по лицю. Тимко залився рудою. Тоді Климентас вдруге вдарив його по вухові. Тимко відлетів і вдарився головою об стінку. А небіж Лицарів схопив його за груди і почав товкти головою об стіну.
— Ах ти ж свиня! Ах ти ж байстрюк!! Ах ти ж бидло!!!
Заверещала ключниця, стоячи у настіж розчинених дверях мовниці, гола, прикриваючись сорочкою.
— Климентасе, господине! Облиш його! Не мордуй його!..
Але Климентас бив кулаками, з усієї сили по лицю пригощав кухарчука. Нахилив, вхопивши за чуба, і під дихало дав Тимкові. Тимко був приголомшений тією напастю, в яку його без жодних труднощів заманили коханці-змовники. Він не міг отямитись, не міг захиститись. Климентасові кулаки влучали йому в обличчя. Розсікло ударом вилицю, бризнула кров. Потім напасник розтовк губу. З носа, з вилиці і з губи чуріла кров. Тут надбігла і татарка Роуза.
А Сусанна, навмисне не одягаючись, а тільки прикриваючись трошки сорочкою, стояла, хизуючись своєю голизною, і удавано прохала:
— Господине Климентасе!.. Не мордуй його! Він і без того вже надміру дістав! Ну їй-богу, він більше не буде! Ну молодий ще, дурний! Ну з ким гріха не буває?!!
Без усякої охоти, ніби тільки на прохання, Климентас погодився і заходився якимось віхтем витирати кров з п’ястука. А Сусанна прохала, обертаючись до Варки та Роузи:
— Я вас благаю, дівчата, мовчіть! Він досить одержав! Нічого господинові не кажіть. Господин Симас дуже любить його страви, а для мене понад усе — здоров’я та спокій мого господина! Як Тимко йому став готувати, посвіжішав наш хазяїн. Я вас, дівчата, прошу… Він уже, бачите, до третьої крові побитий! Досить з нього. Йому на все життя такої науки вистачить…
І так само, як спочатку Варка була обурена тим, що Тимко буцімто підглядав і ніби їй брехав, так само вона кинулась до нього обмивати його, змивати йому з лиця кров. Встигла дістати десь пляшечку оцту і, тим оцтом змочивши ганчірку, прикладала до його опухлих вилиць та очей.
Обличчя в Тимка було страшне — у червоних гулях, які з темно-багряних перетворювались на сині. І садна під обома очима і на обох вилицях. І губи репнули, і ніс потовчений. Але Варка якось його обмила, обтерла. Коли він зміг підвестися і, шкандибаючи, зійшов униз, вона хотіла його покласти на лаву. Але він тільки попросив у неї:
— Вже й тісто готове, і окріп для маку готовий… Дістань мені кухоль вина… Я вип’ю і прийду до тями… Треба коржики робити — стільки добра не може пропасти. — І спробував поворушити пальцями лівої руки. Це йому вдалося з великим зусиллям.
— Куди тобі! Я сама вимішаю…
— Ні! Так, як я, ти не вимішаєш. Я однією правою впораюсь. Тільки ти мені допоможеш. Обгрібатимеш. Щоб на руку не чіплялось.
Він таки вицідив кухоль вина. Трохи відсапався і заходився вимішувати тісто.