Йому допомагала Варка. А потім допомагала розтирати мак у макітрі і заливати туди розведений мед. Вже пізно ввечері Тимко наказав Роузі:
— Неси їм коржики з маком! Я свого слова дотримав…
За якийсь час татарка повернулася з купою коржиків на таці. Щоки в неї віддималися від солодкого наїдку. На вустах і на підборідді поналипали дрібні зернини. Було видно, що вона вперла з пожадливості більше половини того, що їй повернула ключниця Сусанна. Тимко не міг їсти ті коржики. Варка більшу частину взяла собі, а меншу віддала татарці. Та щось запихкала, а Варка показала їй кулака:
— Ти, чортове бусурманське сім’я! Скільки зжерла, поки йшла?! Га?! Чи я не бачу, не знаю? Аж у горлянці тобі сторчма стає, так поспішала!..
А татарка, прожувавши, виголосила:
— Все-таки наша гос… наша ключниця добра! Вона знов просила нічого не казати господинові! І навіть тобі, Варко, й мені дала по три мідних пули. На лакітки.
І витягла з-за відкасаного рукава сорочки і простягла мідяки Варці.
Тимкові не смакували його власні коржі, він не міг їх їсти, та Варка ще десь націдила для нього півкухля міцного вина. Він до краплі вицідив вино і завалився спати.
IX
Дударик
Книжник не мав ні своєї хати, ні постійної роботи. І не належав до жодного з подільських цехів, хоча і грав, і книги писав, і дерево умів управно різьбити. Та найкраще книги списував. Можна сказати б, не гірше переписувачів із Софії. Може, тому, що весь час переписував для багачів і не міг потім навіть глянути на свою працю, на плоди свого старання, він і вирішив переписати для себе «Одкровення» Іоанна Златоуста. Більш за всі любив цю вогненну книгу, більше, ніж до всіх інших, відчував повагу та захоплення до цього столітнього в’язня патмоського. Він, звичайно, цього ніколи й нікому, навіть і на сповіді, не зголошував. Бо хоч нічого в цьому не було гріховного, такого, що принижувало б віру та церкву, але якби люди взнали, бо вони хоч і ченці, а все ж вони люди, а значить, не без гріха. Отож часом уявляв, ніби він один із євангелістів і несе людям «добрі вісті» у цьому розрубаному на шмати світові. Де всі вельможні гризуться оскаженіло між собою, обдирають до кісток убогого трударя і то кумаються, то б’ються з ворогами віри — мусульманами та латинами… Він узяв у одного доброго купця під заставу «Новий Завіт» і думав сидіти всю осінь і зиму у знайомої перекупки, переписувати гарливо вогненні слова Іоаннові… Та до перекупки повернувся старий коханець, і вона відмовила Книжникові і в кутку, і в харчах. Довелося шукати нової позички. Щось його підштовхнуло ніби: «Іди до Сергія-боярина. Ти вже коли в нього був?.. Може, він і цього разу тобі не одмовить?..» Він ревно помолився на дорогу, щоб усе на добре звернуло, й вирушив на далекий заміський хутір.
Певно, цього разу молитву було почуто. Бо володар хутора зустрів його радо. Запросив погостювати, відпочити і, якщо є бажання, розповісти, які новини в місті та на Подолі.
Книжник, дивлячись на блідого, з чорними колами біля очей боярина, подумав: «Це тобі, господине, треба добре відпочити та й, може, зілля якого випити. Бо так виглядаєш, мов на тебе порчу хтось наслав».
Хоч і запропонував боярин відпочити своєму гостеві, але не дав. Про новини не став слухати і, як тільки вони випили по чарі вина, загадав грати на гудку та пісні співати. Книжник був людина настрою і в той день мав добрий гумор. Він не став огинатись, а швидко підстроїв гудочні струни і, вдаривши смичком по струнах, повів пісню про коня вороного. Про того коня, що несе господаря швидко на поле бою і кульгає, коли їдуть до милої. І не може зрозуміти, чого кульгає кінь, адже це не бій, а солодке побачення.
Боярин Сергій, як почув перші слова цієї пісні, заплющив очі і тільки хитався всім тулубом з боку на бік. Коли Книжник скінчив пісню про коня, боярин почав просити, щоб він ще раз її проспівав. Просто молив, ледь не плакав. І Книжник ще разів три, не менше, проспівав бояринові пісню. Боярин просвітлів лицем і почав частувати Книжника, тягти найкращі свої припаси на стіл і до торби Книжникові пхати.
Тоді Книжник, бачачи, що боярин такий щедрий, попросив у нього срібла на списування книги, пожалівся боярину, бо теж його хміль розібрав, що тепер Доведеться й за куток платити, за харчі. Та й цього року ціни підскочили і на фарби, і на папір. Певне, тому, що була війна з крижаками і купці боялись рушати в наші землі. І під заставу довелося доброму купцеві багато дати. Бо інші власники книг, хоч і знали його, Книжника, не один рік, не схотіли йому навіть під заставу свої книги дати на переписування.