— То чого тобі страждати? Бери хату мірошникову при моєму млині. І списуй там собі скільки хочеш! А щоб клопотів не було з господарством, я тобі дам ще срібла. Ти піди на Либідь до перевізника, його жінка тобі і зварить, і сорочку випере, і хату прибере.
— Боронь Боже, мій господине! Списування — діло святе, а жінка, навіть якщо вона вже баба, тільки осквернятиме дійство. Я все сам зроблю. Якщо ти, мій господине, не знаєш, то я тобі ось що повім. Молоду кортіло мені малювати та різьбити. Я полишив своїх невтішних тата й матінку, подався до Печер. Матінка страшенно побивалася, сльози щодня лила, бо її єдиний укоханий синочок не схотів жити в ясному світі, а пішов туди, де ніяких радощів та веселі немає. Матінка моя була хоч і стара, бо я в них пізно знайшовся, а все одно і гостей приймала, і всякі свята справляла, тож можна було весело посидіти. Страви готувала краще паніматки. А все вишивала, золотом гаптувала, нема що й казати.
Коли і як вона встигала, я й досі не можу збагнути. І свої візерунки вигадувала, і чужі могла так перезнятий до ниточки, до вузлика, що ніхто б не сказав, що то не венеційська робота, а її власний виріб. Певно, потяг до малювання я від матінки успадкував. Я теж, якщо трапиться красивий малюнок, чи візерунок, чи буквиця, можу повторити рису в рису і барви так підберу, що ніхто й не скаже, де справжній малюнок, а де підробка.
— Чому ти лишився без хати, без місця? Я чув, що ти навіть і постригу не приймав. Ти міг спокійно лишити монастир і успадкувати батьківські гаразди.
— Ет, господине! Як ото Вітовт з княжого стола зіпхнув Володимира Негордовита, то й почалась веремія. Володимир Олгердович — ти навряд чи пам’ятаєш, був-бо малий ще, і тебе це не стосувалось — все київське, православне заохочував. Він навіть гроші київські почав бити. Справжні, срібні. Отакенькі, як волоські аспри з Криму. Із Твер’ю та Москвою ради радив. Проте, на жаль, вони йому не допомогли, коли його Вітовт зіпхнув з престолу. І сталося те, що завжди в світі трапляється, — простих людей опального князя почали утискати, а кого й хапали й побивали. То я з кількома чоловіками монастирської братії подався на північ. Поки ми там поневірялися, мої тут померли. Мене довго не було, і всі добра відійшли церкві. Тато був при ній дяком. Нашу хату розібрали та продали. На її місці для панотця нову зрубали. Коли я повернувся, родичі мені щось віддали, але так, аби тільки люди на них не кивали. Потім, і до сього дня, я з ними не бачився.
— Я щедріший за твоїх родичів, — трохи подумавши, виголосив боярин Сергій. — Дам тобі срібла!
І справді боярин із скриньки витяг жменю монет. Там були і лівонські шилінги, і литовські денарії, і польські півгроші, і московські дєньги, і ординські дирхеми та генуезькі аспри. Все монета срібна. Копа дрібної монети точнісінько була, якщо не більше. Боярин був щедрим господином.
Книжник зрадів невимовно, але виду не подав, а ще довго грав та співав у боярській оселі…
Потім Книжник накупив за срібло паперу доброго, фарб земляних наших) і кам’яних заморських, і з Московії зелених, в’язку найкращих гусячих та лебединих пер, найсвітліших свічок воскових, ще всякого начиння до книжної праці. Кращого й більшого начиння у Книжника за все життя не було. А наостанок він за мідний пул купив у одного теслі в’язанку рівненьких липових дощечок. Потім швидко прослизнув зі своїми двома повними торбами до корчми. Тут неподалік церкви Флора та Лавра збирались завжди конюхи й конярі з Києва та купецьких валок. Корчма ця славилась як найстрашніше кубло на Подолі. Бо пили тут найбільше, горлали пісні найголосніше і найбільше грали в кості та нову волоську гру — паперові карти. Замовив собі хліба з м’ясом та чару вина.
— Бачу, ти при монеті, — прохрипів крізь заплиле товщем горло корчмар. — Заробив у ляхів на гульбищі?
— На тиждень позич колоду карт.
— Що під заставу даєш? — так само прохрипів корчмар, але тихіше.
— Дєньгу московську.
— Московська дєньга? Серед них багато підробних… Давай дві дєньги… Або… що в тебе ще є?
— Кримські аспри, денарії Вітовта, півгроші Ягайла…
— Поляки нині найміцніші. Давай Ягайлові…
— Побійся Бога. Хіба ці папірці коштують стільки? Їм ціна — ординський мідний пул!
— Якщо тобі потрібні, то варті того! І не вилигуйся. Заробив у ляхів купу срібла своєю дудою та ще й торги ведеш. Чи я тебе не виручав, як тобі кишки всихали?.. Давай монету. І не май мене за дурня — якщо тобі карти потрібні, значить, ти щось задумав. Ти з цього будеш мати зиск, і я хочу щось мати!