— Треба очищатись, сину! Тільки тому тобі вибачається, що ти старався, не розуміючи, яка спокуса увійшла б у серце віруючих. Істинно віруючих. Всьому належить своє місце. Погляд повинен радіти від споглядання ікони, слух — від благісного співу. А книга — для того, щоб її читали розумом через очі. І не повинна вона мати стороннього узороччя та зайвих знамен. Це все спокуса і єресь, коли ви, кияни, і ворохобні новгородці засмічуєте книги всякими світськими зображеннями. Ви впали в єресь, бо не маєте справжнього христолюбивого володаря. А новгородці попали в диявольську єресь, бо їхні пастирі про світську владу дбають більше, ніж про дух. І взагалі, Новгород впаде. Бо його можновладців обуяла гординя. А чадь проста гірше татарви смердючої — п’яниці, нероби, злодюжки та ушкуйники. Новгородці дійшли до того, що пільги дають німцям і дозволяють латинські храми зводити!.. Отож до ранку всі сліди свого душевного блуду вичистити. І затям, синку мій, — не твоя турбота знаменати всякі візерунки, та звірів, та люди. Це зроблять знаменальщики. І швидше за справжніми християнськими канонами. Іди з Богом і все затям назавжди! Іди й виконуй мій урок! Амінь!
Наче побитий цуцик, нахилився Книжник поцілувати випещену руку єгумена. Й поплентався до скрипторію власноручно вичищати з книги свою роботу. Книжникові під кінець праці різало очі від сліз — чи то від напруги, чи від образи. Рано-вранці навідався чернець, пожалів Книжника і подав йому флягу з вином, щоб збадьоритись. Чи після безсонної ночі, чи від гризот душевних не втримався Книжник й вихилив добру чару. І зразу ж міцно заснув за столом. Ну а після цього Книжника відлучили від списування, поставили зі старих і ушкоджених пергаментів зчищати непотрібні тексти. А що було непотрібне, те вирішував єгумен.
— Е ні, тут я сам собі єгумен! — закричав Книжник уві сні і від власного крику прокинувся й сів на лаві.
Крізь віконце на стіну били промені яскравого сонця. Книжник тому несказанно зрадів — слава Богу, розпогодилось. Протер рукою очі і, нашвидку проказавши молитву, схилився до паперу. Ось вона, найщасливіша мить, — зараз він почне списувати свою книгу, для себе! І прикрасить кожну сторінку такими квітами, таким зіллям, таким узороччям, звіриною та птаством, що буде все як у райських кущах, як у вирії. Опустив перо в каламар, струсив, щоб зайва рідина не зіпсувала початку роботи, і, затамувавши подих, поклав перші слова на цупкий, білий папір. «Одкровення Ісуса Христа, що дав йому Бог, — показати слугам своїм: чому належить статися незабаром… Блажен, хто читає і ті, котрі слухають слів цього пророцтва й додержують написанного в ньому, бо час близько».
Книжник відвів руку з пером набік. Оглянув рядки рівних, карбованих літер. Заплющив очі й пошепки проказав, задихаючись від захвату, від радості, від того, що він нехай хоч трохи, а все ж прилучається до цієї мудрості, до прозріння, до неймовірних видінь Богом надхненого патмоського в’язня. «Дякую тобі, святий Боже, що сподобив мене! Це радість незрівнянна, коли розумієш списане. І ще більша радість, коли сам множиш джерела мудрості!» Далі Книжник відчув піднесення душі, аж співати хотілося, а своїх слів бракувало, аби висловити-захоплення. Думав лише, що від радості він геть п’яний. А ще десь думка, чи то мрія, чи то бажання, чи, може, заздрість до славетних а чи й не славетних пророків чи ворожбитів. І крізь все інше радісне проникало десь із глибини, із часу, із потаємної схованки одне постійне бажання — знати, що ж буде далі. Що буде тоді й отоді? Що буде з тим і тим? Що буде із самим тобою?!! Та цікавість до будучини, бажання витлумачити пророцтва супроводжували його із самого малечку. Почалося все з одного гостювання, як він ще був зовсім маленький. Гульбище було таки знамените. І був там один здоровий чоловік. Він пив без міри, обжирався варениками та галушками і танцював так, що столи двигтіли.
А один чоловік, славний знахар і цирульник, то він сказав батькові: «Завтра читатимеш йому „Заупокой“! — „Тю на тебе, — обурився батько. — Схаменися! Та він тут усіх нас переживе. Його й довбнею не доб’єш!“ — „Не від мене залежить, чи йому жити, чи не жити. Знаки бачу. От вони мені й говорять. А що буде — то не моє пророцтво. То будучина виголошується моїми вустами. Я лише сурма, що в неї сурмач дме. І нічого від мене не залежить. Я тобі прорікаю: не йди сьогодні з ночі по рибу. Краще почекай, коли тебе покличуть „Псалтир“ читати. Родичі його багаті, гонористі. І заплатять щедро…“ — „Та як ти таке можеш говорити? Побійся Бога!“ — „Як знаєш. А я своє сказав…“