Батько Книжників не став слухати того сатанинського пророцтва, а пішов з ночі рибалити на Оболонь. Риби багато не приніс, та ще й застудився. І, може, з тиждень бухикав. Ледь голос не втратив. Самі можете зрозуміти, що то значить для дяка голосом підупасти! А той здоровань на світанку, коли батько десь там кармака на судаків закидав, сіпонувся кілька разів у п’яному сні та й віддав Богу душу: І над покійником не Книжників батько читав „Псалтир“, а дяк із сусідньої церкви. Тому дякові стільки підношень зробили, що потім уже ніхто такого не пам’ятав!..
Книжник стріпонувся, стряснув плечима, немов вивільняючись від невидимого повороззя, і заходився далі списувати свою улюблену книгу. Натхненний Іоанн звертався до церков, і хвалив їх, і попереджав, і ганив, і картав, а Книжникові здавалося, що то він сам, як той Богослов, застерігає, і сварить, і умовляє ті монастирі, церкви та міста, де сам бував. Писав, і писалося так, що не усвідомлював, коли й до комина сідав, аби зготувати собі соломаху чи юшку з яшної крупи та солоних грибів, коли спав і в який час — прокидався. Поринув у „Письмо“, і воно наповнило його силою і радістю. Хоча і писав, і бачив він, і відчував речі страшні своєю силою і прекрасні у своїй незбагненності та жахові.
Розтанули перед ним закіптявілі стіни зрубу, позолотився рудий глиняний комин до сліпучого блиску, а світник, довбаний з вільхи та вмазаний глиною, став осяйним світильником на престолі.
Погода трималася вже кілька днів просто несказанна, нечувана для такої пори року. Без вітерцю» без туману, без жодної хмарини. Кричали голосами удавлеників злодійкуваті сойки на паркані млина, щосили бив у дзвінкого дуба дятел, а над дібровою писав кола в прозорім повітрі смугастий яструб.
А Книжник все писав і писав.
І боярин Сергій із своєї садиби не гукав його до себе і сам до нього не з’являвся.
Почав Книжник списувати того дня розділ шостий і дійшов до вірша дев’ятого. І враз наче й перечепився, перестав списувати. Щось йому таке в повітрі чи десь за пагорбами там відчулось. І не міг він переписувати далі, а почав читати дев’ятий вірш: «Коли відкрив п’яту печать, я побачив під жертовником душі повбиваних за слово Боже і за свідчення, що мали. 10. І закричали вони голосом великим: Щоки, Владико святий і правдивий, не судиш і не мстиш за кров нашу — тим, хто живуть на землі?!» Книжник прочитав ці рядки тричі підряд і не відчув у собі справжньої впевненості, щоб списувати далі. І твердості більше в руці не було.
Книжник заплющив очі, проказав коротку молитву, прохаючи у Всевишнього допомоги у своїй слабині. Але знов-таки впевненості йому не додалося — неспокій муляв йому душу. І він вирішив, що настав час відвідати боярина. Та’ й причина наче була для того вагома — свічок вистачить не більше, ніж на дві ночі. А до Києва так не хотілося волочитись. Ні, ноги, дай Боже, ще були невтомні, як і під час першої подорожі в Московщину. Часу, часу шкода. Поки туди-сюди — і дня нема! Треба до боярина піти. Звичайно, і з боярином доведеться часу згаяти. Може навіть статися — якщо божевілля його за цей час посилилось, доведеться йому грати і для виду вина випити. Хоча, щиро кажучи, йому вино зараз було відразливе. Але, здається, незважаючи на біснуватість боярина, Книжникові вдалося привернути його душею до себе. Он який щедрий дар одержав від нього! Хіба міг він щось подібне одержати від когось із нових можновладців?! Нехай боярин і наврочений, але ж він щедріший за всіх! А вони, всі ці вельможні, і наші, і зайди, волиняни, й литвини, і литовці, хіба вони хоч шеляг дадуть? Та вони всі тепер такі, що задарма і по лаві не посунуться!.. І припасів треба попрохати, якщо при тямі і в добрім гуморі. Хоч якщо при тямі, то Книжник його ублажить. І тоді боярин щедро поділиться своїми припасами.
Більше розмірковувати не став, а вийшов на сонячне подвір’я. Примружився і задер голову. Чистісіньке блакитне небо, чорні стовбури дубів з купами пожухлого листя. Те листя до наступної весни шерхотітиме і вдень, і вночі навіть від легкого подиху повітря. Сонце таке тепле, ніби зараз не осінь, а весна-красна.
Щоб боярин його ще з куші не поцілив, Книжник, тільки-но зійшов з гребельки, ступив на стежку й закричав:
— Господине мій! Я до тебе в гості йду! Я до тебе в гості йду!
— Чого галасуєш? Хіба я глухий?! — зразу почулось з-за болонків брами.
Стулки брами рипливо порушились, лишивши вузький прохід. Але самого боярина Сергія не було видно. Книжник на мить стишив ходу і зразу ж вирівняв кроки. «Ще щось запідозрить. Щось вигадає… І вжучить болтом межи очі! Або ратищем потне! Треба йти до боярина так, ніби він здоровий, а не навіжений!..»