Ступаючи в тінь межи сірих стулок, битих часом і негодою, побачив боярина Сергія при повнім обладунку. Шабля на поясі, сагайдак при боці. За поясом гострий ніж мультянський. І за спиною сокира на повороззі.
— Доброго тобі здоров’я та вдачі, мій щедрий господине! Тисячу разів зичу тобі всіляких благ за твої щедроти!..
— Добре, добре… Не треба… ти ж не баба, що прийшла до сусідки по решето… Давай без усяких там гратуляцій…
— Господине, не можу проти звичаю… ти он хто, а я хто?..
— Дурне, Книжнику, облиш! Я воїн, і ти воїн. Ти нашу віру словом від зайд захищаєш! Тільки мало таких, як ти… Як ми з тобою… Всі стали ницими і тільки чужій владі осанну співають. До чужих і лживих пророків прислухаються… Але облишмо багатослів’я! В чому твоя потреба?
— Свічки скінчилися. Хліба нема. І борошна нема. Нема з чого галушок зварити…
— Більш нічого?
— Більш нічого. Я не жирувати сюди прибився. Я для справи ховаюсь від житейських марнот.
— Атож, не брешеш, бо справді схуд. Ходімо мерщій до комори.
В старосвітській рубленій коморі на кам’яному підмурку боярин запалив на стовпі свічку в глинянім дірчастім ліхтарі.
Різко кивнув на ліхтар, і смоляні чорні пасма волосся зазміїлись на широких, гострих плечах.
— Тепер таких не роблять… За часів Кирила ліплене на Гончарах.
Книжник хотів краще роздивитись старосвітську роботу, але боярин Сергій уже відкрив скриню із свічками.
Книжник почав вибирати свічки найсвітліші та найтовщі з велетенської купи ламаних, гнутих, обплилих, різної товщини й різного кольору — від майже білого воску до оливкового і рудо-вохристого. А боярин вже відхилив важку кришку засіка і кликав Книжника, щоб той набрав собі гречаного борошна.
— Але ж не маю торби!..
— Нічого. Сип он туди! — боярин Сергій кивнув головою в кут, де на якихось паках стояв великий берестяний козуб.
Книжник поспішив, заходився ковшиком черпати сіре гречане борошно.
Борошно крізь тоненькі щілини висипалось претонесенькими цівками. Та Книжник не звертав на це уваги, а квапився якомога швидше наповнити козуб і мерщій вийти із золотої напівтемряви комори.
Він нетерпеливився, відчуваючи на собі важкий і гострий погляд бояринів. Книжникові було мулько на душі, наче нудьга яка на плечі насіла від того погляду в спину.
І тому він полегшено зітхнув, коли, весь перемазаний, став на порозі комори, утримуючи в одній руці козуб, а другою притискуючи до свитки цілий оберемок пахучих свічок.
— Красно дякую, мій господине…
— Слухай, а сала не бажаєш?…
— Якщо твоя ласка, мій господине… — вклонився нижче, ніж звичайно, Книжник.
— Слухай, а може, ти забереш копчені язики та добрий окіст? Тобі ж ця німецька страва так подобалась… Може б, ти їх забрав?
Книжникові стисло в грудях тривогою — треба швидше звідсіля забиратись! Хоч вони й добре тоді повпивалися, але, боронь Боже, він завжди добре пам’ятав, що вони тоді споживали. Ніяких німецьких окостів копчених і тим пак копчених язиків! Не було цього нічого на столі! Боярин швидко закрив на великий висячий замок комору і покрокував до холодника. Холодник здіймався невисоким чотирикутним зрубом на товстелезних дубових палях.
Книжник спинився, поставивши ногу на перший щабель східців до холодника. І не знав, що робити: чи йти йому за господином, чи не йти?
А боярин вже відкрив товстенні двері, вони без рипіння найменшого повернулись на бігунах, і він щез у темному отворі зрубу.
— Де ти подівся?! — зачулось нетерпляче з холодника.
Книжник, полишивши на східцях козуб з борошном та свічки, кинувся в холодник.
Боярин в одній руці тримав здоровенного копченого окоста, а в другій — оголену шаблю.
— Он бачиш, скільки добра? — боярин кивнув головою, і чорні пасма волосся знову зазміїлись на його гострих плечах.
З міцної ясеневої поперечини звисла важка в’язка темних, майже смоляних, копчених язиків.
«Це він привіз із Лядщини, — подумав Книжник. — Чого ж тоді не сказав ні слова, коли ми з ним гуляли? Але ж про іншу здобич говорив докладно. І про монети, і про зброю!»
— Твоя правда, твоя правда! — кланяючись, проказав Книжник, сам думаючи: хоч і каже боярин, що всякі гратуляції зайві, однак у них, у вельможних, свої обрахунки до всього. І краще весь час удавати покірність і повагу. Тим пак з цим навіженим.