— Є воля зверхня над нами, коли нам народитись і в кого. І де жити… Матінка моя була жінкою коваля. Я так зрозумів, що жили вони на віру, без вінчання. Кілька разів батько її сильно товк, і вона тікала від нього, а мене кидала у його матері. Я добре пам’ятаю: він матінку мою шмагав віжками. Але мене за все своє життя і пальцем не порушив, і вуха навіть не надрав. До ковальської справи він мене не привчав. Шматом хліба не докоряв. І, чи допомагав я йому в кузні, чи печерував раків на Оболоні та прислуговував купцям на Житньому базарі, мені насипали в миску стільки каші, скільки й усім… Я так тепер розумію: він був людиною вразливою, бо щоразу, як мордував матір, потім ішов до церкви і молився ревно. Мати була добра спокусниця, бо завжди поверталась додому не обдерта й змучена, а весела, вбрана в дорогу обнову — свитку львівську, чи в запаску чернігівську, а чи в черкаські чобітки. В коваля була особливість — він ніколи нікому нічим не дорікав. Просив про щось тільки один раз. І своє слово якщо вже промовив, то тримав до кінця… Я вже вигнався на отрока доброго, — як почали до нас вчащати то княжі конюхи, то хтось із путних бояр служилих. У матері почало з’являтись нове вбрання, всілякі цяцянки. А коваль її не бив і ні слова не сказав. Мені страшно стало, бо думав, що він її крутільство терпить, терпить, а тоді візьме та й заб’є на смерть. Ба, цього не сталося. Одного разу прийшла вона вся розодягнена, як бояриня, в намітці білосніжній, у нових пацьорках з дукачем, а він їй і каже:
— То хлопець із тобою піде чи зо мною лишиться?
Вона засміялась й відказує:
— Якби він дівкою був, то на щось знадобився б мені на старості. А так він ледащо — йому раки, та коні, та витрішки на базарі продавати. Бери його собі, але кажу — ніякої тобі користі з нього не буде.
— Буде. Хоча б кузню продасть, як помру, та гроші проп’є. Іди геть.
Мати й пішла, та ще весело сміялась. Більше я її не бачив. Ну, думав, тепер конюхи та путні бояри до нас не ходитимуть. Ба ні — ще більше почали вчащати. То коня підкувати, то ручку до цебра викувати, то татарські пута зварити. І до мене вони не як до байстрюка, а як до ковалевого сина. Все честь честю. Добре нам з ковалем платили, і стали ми себе добрими господарями почувати… Коли одного разу, під ніч уже було, прийшов до нас лутний боярин, який найрідше бував у нас. Щось вони з ковалем поговорили потиху. Не дуже довго радились, а тільки зразу по розмові покликав мене коваль і пішли ми втрьох до замку. Отам у замку ми з ковалем і ще з одним майстром почали для князя карбувати гроші.
Кузня була хитро влаштована — на схилі Замкової гори. На такому крутому місці, що, тільки обійшовши замок, туди можна було потрапити по вузькій стежці. Дві кузні були в самім замку. А цю поставили тут, на схилі. Бо, мовляв, у цій кузні робили гаківниці. А було всього тих зброярів четверо: Коваль, княжий коваль — холоп, його підмайстер — здоровило з Поділля — і я, ще зовсім хлопчисько. Княжий коваль був добрий знавець та умілець — виковував із кричного заліза довгі, тонкі штаби, а тоді варив їх докупи. І виходила гаківниця. Княжому ковалеві допомагав батько мій… Гуркіт такий зчиняли, як навмисне. А коли штаби варили, то з горна, мов з домниці, іскри хуркотіли!.. Та не гаківниці були головною справою в тій кузні. Мій варив срібло. Ну, брате, ти знаєш, яка то делікатна справа. Треба так вилити з тигля у форму, щоб срібло не стало дірчастим, повітря в себе не набрало. Помічник княжого коваля був моцар з перших — штаби вузлами в’язав! То він із срібла і дріт тяг. Вірніше б сказати — волочив. Мене приставили на рівні кусники дріт рубати. Княжий коваль різав на бронзовім стрижні матрицю, а потім вони удвох із моїм розплющували шматки срібного шроту і на них карбували знаки монети… Ти їх бачив, ти їх добре знаєш! А бач — не знав, що твій брат причетний до їхнього' потаємного карбування…
Посміхаєшся, Книжнику, бо, звичайно, куди тому карбуванню до празьких грошів чи крижацьких шилінгів! Звичайно. Але не набагато гірші за литовські динарії. От якою справою займався твій брат, коли ти ще вчився титли списувати та кондаки завчав напам’ять! Не думай, я не вихваляюсь, і гординя мене не збурює… І не думай, щоб я впадав колись у гординю перед тобою. Знаєш, то я за молодості міг з когось кпин гнути або підлещуватись. А після того, як я від смерті врятувався, то вже ні принижуватись, ні вивищуватись не збираюсь… Ми робили гаківниці й карбували Володимиркові потаємно срібло… Спочатку я ніяк не міг второпати — навіщо такому багатому князеві замість чужого ваговитого, тонко карбованого срібла оці лусочки клепати? Знаєш, брате, той зброяр навіть був неписьменний. Що різати, написав і намалював на матриці йому помічник княжого скарбничого.