Чому б йому не запросити, не винайняти когось із подільських — вірмен, німців або венеційців? Там такі майстри були! Тепер таких немає… Ти й сам добре знаєш… Тепер я добре розумію: маєш монету свою і меч свій — тоді і влада міцна!.. А ще назва гучна повинна у влади бути. От послухай: король, імператор, цісар! Або — дукат, динар, флорін!.. Хіба з цим зрівняється — великий князь, князь… І військо у Володимирка було строкате — литовці, тверичі, волохи та німці… Ярмарок, а не полки! Володар повинен мати військо із своїх людей! Строкатим військом добре чужу землю чавити, а не свою забезпечувати!.. Ти не думай, що я тим дорікаю Володимиркові. То не його вина, а його біда… Тільки я й тоді, ще хлопчиком, відчував, що він не так щось робить… ти думаєш і смієшся подумки, ніби я вигадую, що тоді так думав… Правда ж?.. Не сумнівайся — я вже тоді відчував: щось воно не те. Ні, тоді я ще не боявся. То потім ізлякався так сильно, як тільки може злякатись жива людина… Але повернімось до попереднього. І княжий зброяр, і мій коваль були задоволені моєю старанністю. Тільки мій не радів тому, що я з більшою охотою брався за виготовлення гаківниць, ніж до монетної штуки. Брате, я тоді такий був щасливий! Була хитра і тонка робота, були поруч міцні мужі і… жодних спокус!.. О який чудовий час!.. Наша кузня з’єднувалась потаємною потерною із замком, і кілька разів ковалів викликали вночі до замку. Один раз і мене покликали з ковалями. Князь сидів у скарбничого в світлиці. Ми чемно привітались і висипали на таці гроші з його хрестом і його ім’ям. Увійшли, а він устав із лави і підступив до столу. Ворушив пальцями монети, часом вибирав якусь і підносив до очей. Я зрозумів, що він короткозорий, бо дуже мружився і близько підносив до очей монети.
Потім узяв із гаманця монету і поклав її поруч із нашою. Приглядався то до тої, то до нашої. І важко зітхав. Кивнув бородою до свого скарбничого і щось тихо-тихо почав говорити йому. Що казав князь, я не дібрав. От тільки чув, як мовив скарбничий:
— Тільки ці надійні… Решта ледащі та базіки… Ці не п’ють… ні до коханок… Гарливо, гарливо працюють…
Так само ми спускались до кузні потерною. І знов починалося все спочатку. Я добре від’ївся на княжих харчах і добре розпрацювався від роботи. М’язи в мене були як линви, як реміняки із сировиці! І вуса густо пішли. І стала мені кузня замала. Захотілося на люди. Якось почало мені ставати ніби задушно без інших людей. І тоді я почав мізкувати, як мені звідти визволитись, але так ніби вийшло, що мене випустили звідтіля, що я не втік, а ніби вони самі мене кудись послали… Як щось людина замислить, то й починає здійснювати свій намір. От я й почав потихеньку, коли приходив помічник княжого скарбничого до кузні, питати в мого коваля, чи можуть різати штемпель вірмени-зброярі, а чи краще роблять ритинування на зброї німці й венеційці. Смішно, але на мій гачок почепився писар скарбничого. Він повів ряди-мови зі старшими. І мене послали в люди, щоб я поштовхався на Подолі та й попросився слугою до когось із трьох німців-зброярів, які тоді в нас були на Волохах. Двоє німців мене витурили, а третій взяв. Може, тому, що він був не такий вправний, а може, щось відчув у мені незвичне. Як потрапив до його майстерні, то старався з усіх сил. А він усе дивиться, як роблю, і хвалить: «Гут, гут!» І посміхається на все лице. Що, бувало, мені покаже, а що просто скаже, нічого до ладу не пояснивши. А я стараюсь, роблю, бо у княжій кузні бачив, як те чи те робиться. І дріт він мені загадав волочити. Я волочу без похибки. Не стільки силою добуваюсь, як згадую ковальські вправи у княжій кузні. А тут іще небога майстрова. Вона в нього була і за служницю, і за господиню, може, й за полюбовницю другу. Бо перша, вдова, мешкала аж біля Почайни. Він часом до неї в гості вибирався. Два його учні йшли додому, а я лишався в оселі. Ну й добувся його небоги. Чи, може, вона мене добулась. Тільки почала вона вихваляти, як у мене все добре виходить. І що не може бути такого хисту в учня сільського коваля. Бо я так був навчений писарем скарбничого. Я страшенно пишався, але виду не подавав і словом не прохопився, що я не селюк. І на людях я бував. Часом бачив знайомих з-над Почайни. Але, певно, таки геть змужнів і змінився з виду, бо вони мене не впізнали.