Отут я й побачив, як справжні майстри штемпелі ріжуть, як карбують живу монету. Ні, до такого ремесла мене не допускали. Та я все бачив на власні очі. Головне в житті — побачити! Ще головніше — запам’ятати. Там, у Чехах, брате, посіли мене зло велике й образа на себе і на наших можновладців, на всіх людей. Ну, невже ми гірші, що у них є королі та імператори?! І карбована монета дзвінка, і військо сильне та навчане. І майстри тямущі. І всякі мови люди знають. А наші своєю ледь белькотять. Вирішив я сам собі довести, що я, киянин, православний, не гірший від тих латинян!..
Довго, брате, оповідати. Скажу тобі тільки, що за десять років я пройшов через землі Валахії, Болгарії, Сербії. Потрапив до міста Рагузи на морі. З Рагузи до Венеції. А з Венеції чорти мене занесли до Гішпанії. Там я останній вишкіл пройшов. Вважай, спустився на той світ у пекло і знов повернувся на поверхню нашої славної, Божим сонцем осяйної землі. Спочатку ковалював з циганами. Потім з юдеями злигався. Із золотарями. Це була рука долі. В одного юдея-золотаря працював чорний сарацин із землі єгипетської. То був справжній чаклун. Я це зразу зрозумів. Потім довго приглядався, як він золотить дорогу зброю. І виникла у мене божевільна думка: він знає таємницю позолоти. А якщо так, то знає і як підробити золоті дукати. Його ж усі тільки за раба вважали. Навіть хазяїн-золотар. А чоловік той був з кебетою… І от одного разу, коли ми в майстерні були удвох, упав я навколішки перед ним і попрохав відкрити мені таємницю підробки золотих. Він спитав, навіщо мені гроші. Я йому й кажу — викупити батьківську землю та садибу. Він довго думав, я ж не підводився з колін, стояв перед ним. Мені затерпли ноги, судомило поперек, та він не давав відповіді. Почулись тихі кроки. Він стріпонувся: «Зведись! Ще побачать!» Отак не погордував я чорним сарацином, уклякнув перед ним і вивідав найбільшу в світі таємницю! Я можу зробити із міді й золота дукат. Золота у сплаві буде четверта частина, не більше. Я ж так дукат оброблю, що згори буде шар найщирішого золота. Хоч на зуб пробуй, хоч на пробному камені креоли риси, хоч кислотами чи лугом трави, все свідчить — найщиріше золото. Саме трапилась нагода й хазяїна привернути до себе. Один замовник дав йому золото для сережок. Сам прийти не схотів, а прислав чорного пахолка із цидулкою, куди віднести сережки. Сережки були коштовні не тільки через золото — по три єгипетські смарагди виблискували, променились на кожній сережці. Треба було віднести їх одній пані. Хазяїн-юдей покликав мене до покоїв, куди жоден з неюдеїв не заходив. Каже таке: «Мені поставили пастку. Через жадібність ускочив я в халепу. Треба було здогадатись зразу, чому за таку роботу платять надто великі гроші. Я змушений віднести цій блудниці прикраси. По дорозі на мене нападуть і заберуть сережки. А господар тоді забере в мене всі мої гаразди». — «То нехай чорний раб віднесе сережки! Вони його пограбують, ти ж, хазяїне, лишишся чистим!» — «Мені наказано віднести до…» — «То не неси! Хай сама прийде!» — «Що ти?! Що ти?! Як я можу не послухатись?! Він граф, родич короля! У мене є хитрість — ти вдягнеш моє вбрання і віднесеш коштовність. Я тобі щедро, над усяку міру заплачу». — «Не в грошах справа. Якщо мене схоплять у юдейському вбранні, хто може сказати, що зі мною зроблять? Га?» — «Боже, що ж мені робити?! Мене заманили в пастку…» Тут я згадав зброю чеських міщан та рудокопів. Зняв молота із держака, прив’язав на ланцюг і приладнав до своєї патериці…
Перший нападник з їхнім довгим і вузьким мечем, еспадою, одержав від мене тим молотом у груди. Добре, що в нього під плащем був панцир, а то забив би його. Я підхопив еспаду. Лівою перед себе штрикаю, а правою бойовий молот кручу. Другого я по ногах попав. Він навколішки вкляк. І забрав я у нього меча. Третій і четвертий втекли. Добіг я до призначеного місця. І тут з обох завулків до мене вибігають четверо з еспадами. Я кричу: «Донно Анно! Заберіть золото!» І кручу обома руками молотом. Аж свистить. І Бога молю, щоб ланцюг не урвався. Один мене таки зачепив по ребрах еспадою.