На свою голову, бо я його так зацідив по шолому, що на всю вулицю задзвонило. Він аж до протилежної стіни відлетів.
Тут розчиняється над моєю головою вікно і такий хрипкий голос наказує: «Ану, Фернандо, і ти, дурню Карлосе, заберіть Хуана і геть з моїх очей. Та скажіть, що ви в нього непотріб! Геть!»
Мої вороги підхопили збитого. А з вікна до мене: «Віддай їм мечі». Голос, голос сатани, спробуй такому не підкорись. Голова в мене аж кипить, так швидко працює! Я хапаю одного меча і, як списа, мечу його в двері протилежного будинку. Другого хапаю і теж кидаю. Мечі ввійшли в дерево, аж загуло. Стирчать у дверях і гойдаються з боку на бік. З вікна регіт наді мною. «Полиш молота на порозі й заходь. Двері відчинені». Я ще не знав хто, але голос, голос… Я рачки, рачки до дверей. Штовхаю їх стегном, водночас кидаю молот на брук. Сталь дзвенить, двері без рипу відкочуються всередину. Переступаю боком поріг, і зразу ж хтось зачиняє двері, падає важка залізна запора.
Говорить до мене дівочий голос, щоб ішов уперед, і я проходжу до світлиці. Згори по сходах спускається чоловік. Чути, як він прикульгує і об сходинки б’ються піхви меча. У світлиці нікого. Тільки свічадо сяє десятком свічок. Зайшов чоловік, кульгавий. Грубе лице в блисках. Очі пронизливі. Меч наголо тримає. Я вже бачив такий меч, тільки бідніший. Юдею моєму принесли поновити золоті написи… Я зірвав з голови капелюха й низько вклонився. «Що ти тут робиш?» — «Донні Анні приніс прикраси…» — «Покажи!» Я видобув гаманця і витяг сережки. «Хто робив? Ти?» — «Ні. Юдей Хаїме Леві». — «Ти хто?» — «Хрещений. З міста Києва». — «Не знаю такого міста. Де це?» — «Це за турками в далеких степах». — «Землі якої віри?» — «Християнської». — «Що робиш у юдея Леві?» — «Робітником при майстерні. Зароблю гроші й піду на прощу до Сант-Яго». — «Чи знаєш, хто я?» — «Не знаю. Але твій погляд говорить — ти господар життя і смерті»… — «Правильно… Анно, іди сюди!» Вона зайшла, і тільки я зиркнув, то остовпів. Такої красуні, такої розпутниці, навіть з виду, мені не довелось ніколи бачити. Я зразу ж опустив очі і більше не зводив на красуню. Кульгавий з того почав реготати. «Бачиш, Анно! Він тебе більше боїться, ніж мене… Бери, це тобі він дарунок приніс». — «Від кого така щедрота?» — «Граф хотів на сережки, мов рибу на гачок, спіймати золото юдея Хаїме Леві. Не вийшло. Дурень мій родич — забрати золото в одного юдея — то дурниця. Треба все юдейське золото захопити!» — «Ага, король їхній дон Педро!»
Тепер — стережись! Щось тобі загадає, і сатана не сподобиться!!! Донна Анна цілує короля в губи. Я не зводжу очей. Я тільки чую. І дивлюсь на підлогу. Помічаю, що за довгими завісами вікон наче хтось стоїть. Ноги широко поставлені. Може, щоб зразу в бій кинутись, як викриють?.. Король мені каже: «Яви мені свою силу і вправність». — «Я слухаю і підкоряюсь з радістю!» — «Озирнись, і ти побачиш на стіні зброю. Візьми меча і метни, як ті два мечі на вулиці!» — «Куди метати?» — «Куди захочеш!» І надалі очей на донну Анну не зводжу. Тільки чую, як вона хапливо ковтає повітря. Меч тримаю півтораручний, ваговитий. А мені тільки такий і потрібен. Прикидаю його на вагу, приміряюсь. Я думаю гарячково: «Заб’ю того за завісою — можуть скарати потім на смерть, як убивцю. Метнути у двері — але ж король недарма мене підбиває на пригоду! Знає — за завісою людина! Ну підождіть ви, латиняни, юдеї та сарацини. Все вам буде!» Як замахнусь, як метну меча в завісу! Тріск, наче від пострілу! Донна Анна тільки приглушено, ледь чутно зойкнула. Меч стирчить у завісі. За завісою якесь камешіння, хрип, і враз хтось гепається на підлогу. Дон Педро, мов навіжений, верещить: «Хто там?!» Жодного звуку. Все завіса покриває. Він мені: «Відтули завісу!» Відтулив. А там догори ногами лежить молодик непритомний. Меч йому ніж ногами пройшов, нижче єства, і пригвоздив штани до дерев’яної стіни. Так він на своїй матні й завис. Педро, король їхній, регоче, не може спинитись. Кинув меча в піхви. «Бери це опудало і неси додому». — «До юдея Леві?» Король дон Педро регоче ще більше: «Ні, їхній будинок навпроти собору Святого Якова». Я думаю: «Порішать мене графські посіпаки. Та короля не послухати — вірна смерть». Зняв я з меча молодика, перекинув його, мов куль, собі на спину та й потяг на вулицю…