Виходжу на двір — а вже повен місяць зійшов. Коли мене знов кличе дон Педро: «Гей, чужинцю, скажи господарю, що я твій свідок. Про інше — мовчи!..» Я мовчав про все інше. Як до мене не підсипався Хаїме, я все мовчу. Але бачу, що йому аж шкварчить! Нарешті він перестав мене випитувати. Та зразу ж сарацин підсипався: «Тільки одне скажи — що дон казав про юдеїв? Тільки це! І, присягаючись ім’ям Пророка, більше нічого не питатиму!» Я помізкував, помізкував і кажу: «Вийди з кімнати, щоб я нікому нічого не говорив!» Він вийшов за двері, а я й повторив слова дона Педро… Коли чую, Хаїме щось на своїх бабів кричить, за хвилю грюкає дверима і вибігає на вулицю. А вже вечір — час молитви. Ні, яка молитва! — побіг родича попередити! От який був той Хаїме здогадливий! Кілька слів почув королівських та галасування лотрів на базарі — і враз скумекав: королівському скарбничому Леві Самуїлові кирпата посміхається! І правильно домізкував! Легко ми чужі біди вгадуємо. А сам, бач, із якимись сережками ледь усіх гараздів не стратив!.. Той Леві був такий багач, що, певно, ніколи вже такого не буде. Ти не посміхайся! Я свідок тому… Ну, та повернімось до Хаїме. Чи скоро, чи не скоро приплентався він додому. І в сльозах. Сів у майстерні на підлогу, бруд собі на голову сипле й волає: «Пропав Самуїл Леві! Пропав! Гординя застила йому очі! Пиха заткнула йому вуха!..» І ще щось по-їхньому. А слів гішпанських юдеїв я так і не вивчив… Тим часом по місту почали ворохобитись натовпи волоцюг та голоти. І все кричали, що юдей обдирає бідняків, п’є вдовині сльози, висмоктує кров трударів. Я б не сказав, що Леві був Божим подарунком для міста — з усього міг вичавити монету, з кожного шкуру здерти і не всміхнутись… Скажений той дон Педро знав, що робив, — віддав юдеєві на відкуп податки з усього Толедо! Я не знав їхніх усіх хитрощів і не міг збагнути, чого так побивається Хаїме Леві. А таємниця була ось у чому: Самуїл Леві в якийсь час одноразово вибрав у своїх клієнтів своє срібло-злото і всю лихву з позики. Торгові люди закамешились — для чого це Леві враз усі монети? Ну й хтось із вивідувачів доказав на нього дону Педро. А той хоч і скажений, он скількох людей помордував, не виходячи з-за столу, та став лагідний та уважний.
От і поспішив він у гості до Самуїла Леві. Бо ж ти тільки подумай, брате, — того Леві при людях можновладці звали «другом його королівської милості». Отож по банкеті дон Педро й каже: «Мій друже! Ти ж знаєш, як християни ненавидять юдеїв… Мені вивідувачі передавали, що по корчмах ворохобники підбурюють чернь проти тебе. Я поставлю варту проти твого будинку. Але все ж будь обережний — сховай свої монети!»
Леві йому цілує руку, дякує і каже, щоб його королівська величність не турбувались — скрині з монетами в надійному місці! Наступного дня почали ворохобники підступати до юдейського кутка і не тільки на Леві, а на всіх юдиних нащадків погрози сипати. Знов прийшов дон Педро в гості до Леві. Знов пообіцяв поставити сторожу біля дому і для супроводу Леві до скарбниці дати вояків. Знов попереджав, щоб Леві сховав скрині із золотом подалі від ворохобників. А треба сказати, що, коли почались заворушення і ворохобництво, понесли багато юдеїв свої коштовності до Леві на схованку — адже він під захистом свого короля! Тільки мій Хаїме хапався за голову: «Вай, вай! Що роблять?!!» На третій чи на четвертий день натовп кинувся на Леві, коли той ішов із скарбниці до свого дому. Вояки ледь видерли його з лабет ворохобників. І зразу ж до нього навідався дон Педро. Заспокоював, сказав, що кількох заводіїв схопили і в неділю їх стратять на сокодавері. Але нехай він подбає про свої скарби. Бо вояків зараз мало навіть в палаці — треба приборкати бунтарів у горах. Там все військо. Самуїл Леві заплакав і каже: «Я їх зберігаю у таких льохах, що ніколи й ніхто не здогадається, як до моїх скринь дістатись!» — «Але ж натовп може зруйнувати твій чудовий будинок!» — «Ваша величносте! Та в мене потаємні, ходи у льохи з-під божниці. Це завдяки вашому дозволу я зміг звести нову божницю!» — «Ну, тепер я спокійно йду спати!» — сказав той диявольський дон Педро і на прощання поцілував юдея! Брате, ти чуєш — поцілував юдея! Король, християнський король! От де диво! Та повідаю тобі, брате, — той поцілунок дорого коштував нехристові! Тієї ночі до юдея прийшла сторожа і потягла до узилища. Там його з великою охотою та пристрастю допитали. Він і виказав усі таємниці ходу в глибину скелі під юдейською божницею. Тут шалений дон Педро згадав про мене і про мого господаря. Нас із ним притягли у підземелля. Коли Хаїме побачив, як вояки підносять донові Педро скриньки з монетами, він знепритомнів. Йому було добре — відкинувся і лежить. А мене дон Педро погнав у колодязь — чи нема там скарбів? Скарби в колодязі були — тільки не Самуїла Леві! Я назгрібав ціле цебро всяких золотих посвят — очі, руки, серця, вуха і ще всяке таке!.. Коли я виліз із колодязя, то почав роздягатись. Дон Педро на мене вирячився, але мовчить. Потім як гаркне: «Ти що, чужинець, збожеволів?!» — «Ні, — кажу, — а раптом кудись золотника прилипла? Вийде, що я вкрав?» — «О! А ти не дурень!.. Обшукайте носіїв!» Обшукали тих, хто виймав із схрону скарби. У двох знайшли золото. Дон Педро підійшов до них і по черзі вдарив кожного своїм важенним перснем у скроні. Перснем для натягування тятиви лука. Обоє небораки лягли на місці. І добивати сторожі їх не довелось… Ну гаразд, забагато я тобі про всіх цих гішпанців, та юдеїв, та сарацинів набалакав. Скажу лише, що більше нас із Хаїме шалений дон Педро не шарпав. І ми розбіглись в різні боки з-під кривавої правиці короля. А на останок Хаїме мені подарував різак для різьби по криці. Сам же він, як я зрозумів, подався через море до Африки. Там сарацини і багато їхніх — юдеїв. А я опинився через років два у столиці хрестоносців — Мальборку. На той час я непогано вивчив німецьку. Що ж до вправності в ритині, то штемпелі для підробних монет різав не гірше німецьких майстрів. Ото кубло! Порядок такий, що собі й уявити не може християнська душа! Кожен знає своє, діло, кожен щось робить. Мені кортіло все вивідати, все зрозуміти, але я себе за горло взяв, щоб ні охом, ні подихом не прохопитись, як мені не терпиться щобільше взнати їхніх таємниць. Я спочатку всяку роботу виконував при зброярні. Зі шкіри вивертався, щоб у мене не згірше німців було. Попервах не зовсім їм догоджав, бо вчився я в сарацина та юдея, а в них трохи інші схильності. У німців складні візерунки, але не такі вибагливі, як сарацинські. Кілька разів їхній коваль-майстер зробив мені зауваження. Бачу: потурять мене зі свого гнізда. Хоч могли і на раба перетворити. Рабів у них повно було в льохах та підземеллях. Все серби та прусси, жмудяки та якісь іще племена, на балтицьких невольничих базарах куплені. Вони обслуговували печі для підогріву повітря в залах, води в лазнях, чистили нужники і канали-водотоки під містом-замком. Отож я вирішив перевершити німців. Помолився добре Господу нашому, ревно і без жодного сумніву. Знав: Господь наш добро-славний допоможе мені. Мені й знак був зразу по молитві — тільки-но я скінчив молитись, як крізь загратоване вікно влетіла ластівочка. Тричі облетіла навколо мене з криком. Як вилетіла, ніхто й не збагнув. Не стало, і все. Того ж дня мене викликає коваль-майстер і показує ритину на гарді чингалу флорентійського. Питає, чи зможу я точнісінько такий візерунок на гарді й лезі відтворити. У волохів, треба сказати тобі, брате, інший звичай — у них візерунки з довшими рисами, набагато тоншими за німецькі. Їхні майстри кували флорентійські чингали, а я прикрашав їх волоськими узороччями. Коваль-майстер мені наказав: «Пі пари з уст! Інакше чайки очі тобі видзьобають!» Мене ще прочани в Сант-Яго попереджали, що тевтонці не згірші злодії за храмовників. Непотрібних і небезпечних людей спускають водяними ровами в море. Ще казали, що вони блудодїї та содоміти. Блуд бачив — привозили таємно у возах із сіном повій і селянських дівчат. Тільки тепер думаю, що не таємно, а з наказу когось із вищих. І літери їхні латинські я підробляв найретельніше. Без сумніву, саме за літери мені випала розгадка таємниці… Однієї ночі тихо мене в келії будять і ведуть кудись угору. Не відчуваю страху анітрохи. Привели у високу круглу кімнату десь у вежі під самісіньким дахом. Чисто й світло, як у вівтарі за вратами. Світильники сяють. За столом четверо сидять — двоє прехудющі, один чернець, товстий, червонолиций, сміється і очима, і вустами. І всередині наче бульбашки від сміху в череві; перекочує. Четвертий — каптур на самісінькі очі насунув і на все лице тінь падає. Згадав я зразу гішпанську приказку: «Стережися голодного вояка, ченця під каптуром та гнаного юдея!» Поклали вони переді мною на столі моє начиння — різці, ніж, пробний камінь і посох із штемпелями для дукатів. А я ж його сховав у дубовій діброві далеко від Мальборка!