— Ти що — не хочеш, щоб у нас була своя, київська, грецької віри, королівська влада?! Га?!! — Упух у мене гострим зором і сичить, мов змія.
— Та хто б цього, брате, не хотів?.. Була колись у нас своя влада. А як завалили косоокі наш стольний град, то вона відтоді ніколи…
— А хоча б князь Федір? Га?!
— Ні, Лавре! Федір був лялькою татарською…
— Якби Федір був лялькою — хіба б татарове подарували йому смарагд?!
— Брате Лавре, — кажу я так лагідно, але твердо. — Ти знаєшся на тих всяких коштовних речах та їхніх таємницях, про які ніхто й гадки не має. Але я теж щось тямлю. Справжні сильники щирої крові є лише в Московії та Твері… Якщо ти, брате, не знаєш, то я тобі скажу, щоб ти знав: я там у монастирях був і їхні родоводи переписував. Моє письмо й руку і московити, і їхні вороги тверяни хвалили… Що ж до князя Федора, то його татари стали підпирати, як Ольгерд почав на руські землі лізти. І не тільки той індійський смарагд…
— У Індії смарагдів немає, — перебиває мене брат мій Лавр.
— Ну, так казали…
— Неосвічені люди. Смарагди є лише в землі Єгипетській. Це ствердив чорний сарацин із Толедо. А з ним про каміння приходили радитись навіть юдеї-золотарі.
— Ну, добре, скажімо так: єгипетський смарагд на плащаницю подарували… І кінноту на підмогу слали… Та й він почав до киян підлещуватись. Той самий смарагд єгипетський, як ти кажеш, він віддав до Пирогощі на оздобу плащаниці. Якби просто хотів церкві зробити, то поніс би на Гору, до Святої Софії або Михайлівського. А так, бач, не до княжої, не до метрополичої церкви, а на Поділ подарував. Учти збирав, дарунки голоті дарував. Сулив хлопам, путним боярам зменшення «дякла» або й повне скасування. Обіцяв тільки кошення сіна та рихтування городень у замках. Я своїми очима бачив записи про Федорові «благодіяння», коли в скрипторїї скрині підновляв… Але люди-кияни йому віри не йняли, бо він прогавив своє щастя. Тоді, як знялося ворохобництво в Орді, ще до Мамая, не міг чи не схотів підняти киян проти Орди? Можна було так трусонути, що вони дорогу навіки б забули у наш край!.. Їх навіть Ольгерд розбив над Синіми Водами. А вони на той час почали оклигувати! Що ж тоді говорити про їхню силу у самім розпалі ворохобництва?! Наче знав, що через кілька років упаде на нашу красну землю шолудивий Єдигей і все сплюндрує, загидить Київщину лайном ординським. А які були тут хутори, які садки! Які млини та гатки! Та ставки й озерця! Пасіки… Скільки їх було?.. Бо тут все дубові діброви та липові гаї, і бджолам справжній рай! Бувало, зайдеш у липовий квітучий гай — то подих у тебе просто отворяється, наче в аурі, і дерева від нижніх гілок до самого вершка гудуть хмарами бджіл у хвилях золотого цвіту… Татарва гатки порушила — воду випустили, щоб і риба виздихала. Хутори попалили. Яблуні.порубали. Пасіки… і дерева з бортями попалили!.. Ну та що там про Єдигеєву навалу розводити, душу християнську роз’ятрювати? Краще повернімося на переднє — на той старий млин, у ту довгу грудневу ніч… Отож я й кажу братові Лавру таке: сильники нашої землі були вибиті татарами або й без припливу крові звиродніли… Ну хоча б той Федір… Своїх боявся більше, ніж татар. А як татари підупали, то не зміг повести за собою ні киян, ні хлопів… Ну а про чужих князів і говорити годі — хіба вони про наші землі так дбатимуть, як про свою дідизну, про своє кровне гніздо?.. Не кажу, що Володимирко був нездалий. Хороший муж. Київської старовини не чіпав, татар потихеньку витискував із степу. І ти дивись — Київ почав оживати… Але у Володимирка не вистачало швидкості й хитрості. Не встиг він усіх киян міцно згуртувати навколо себе. Тому-то його окаянний Вітовт і випхав з Києва. Але… що зараз про це мовити? Мій брат замислив божевільну справу — знайти людину, щоб у неї була справжня кров наших князів. І коронувати ту людину королівською короною. Тобто справу зовсім божевільну. Та тільки якби не знати зблизька, ну, власне, не зблизька, а з-за плеча, життя помазаників Божих… Ні, вибранців долі… Бо хіба шолудивий Єдигей — помазаник? Можна подумати, що вони всі такі розумні, святі чи вищі нас… Всі вони із того самого сміття, що й ми, проста чадь. Тільки на них аура влади… Як помажуть на стіл — так уже й вони інші. Вже над цими свинями благодать…
Розумом, духом і знанням рідко хто з них вищий за нас, сірих. Але то вже інша справа… А все, що вони встругнуть чи зі своєї ницості бовкнуть, має іншу ціну… З тих самісіньких вони кісток, калюхів і лайна, що й ми, а все вищі, а вже кращі. Ну то мій брат вигадав те божевільне діло. Ні, він не був божевільним. Він просто справу замислив божевільну. Але для своєї божевільної справи все робив так розумно, так вправно — так може діяти та людина, яка не в тенетах диявола, а на неї зійшла благодать. Щоб довго не розпатякувати, скажу лише те, що він мені виявив. Бо всіх справ мені не відкривав — боявся, якщо мене схоплять і мордуватимуть, я не витримаю…