Отож він сказав: король має бути лише киянином зроду і народженим у Києві. У короля повинно бути три намісники. І знов усі кияни. Один від бояр, один від купців, один від церкви. При королі й намісниках рада від усіх станів — від вельможних, від купців, від ремісників, від вільних селян, від монастирів. Як порадять щось із королем радці, то повинні пильно доглядати вони за тим, щоб ухвалу виконували всі люди київського королівства… Ну там ще всякого в нього було замислено… І ще одна річ обов'язкова була для всіх жителів королівства чоловічої статі: вони не тільки мають право носити зброю, а й повинні мати її і вміти володіти нею. Він казав так: якщо у всіх поспіль зброя — кожен подумає, чи оголювати її на такого ж оружного… Але знов я не зовсім досконало розповідаю про його задумку… Він мріяв, щоб короля захищав увесь народ, а король щоб плекав землю і кожного заступав своєю справедливістю. Казав, що королю потрібна для того всього сила-силенна монет. Потім йому треба розвідати все про родичів князя Івана і князя Федора, щоб не зробити помилки, кого ставити королем. І найголовніше — дізнатися в боярина Сергія, чи захоплена скриня великого скарбничого ордену. Або, як кажуть ляхи, — Закону. В скрині у великого скарбничого було не срібло. Золото було. Він мав тим зо-ло-том розраховуватись із латинськими лицарями, котрі позліталися під біло-чорний стяг Великого Магістра.
Тому він і сказав, щоб я більше не ходив до боярина. Щоб не збивав йому розмови з боярином. І він все вивідає в боярина Сергія. Стільки, скільки знає Сергій про всякі старосвітські справи, ніхто в голові не тримає. Йому був потрібен весь родовід князя Федора і князя Івана.
Я йому й кажу:
— Тільки ти не грай у дуду! Бо він і так навіжений.
А то геть повередиться розумом. Бо то ти йому грав у дуду. Коли він повертався із січі з Лядщини. А він і досі думає, що то я був. Я ж тільки на гудку вправно граю та ще… на кугичках…
— О! І я на куличках граю… — зрадів Лавр. — Гратиму йому на кугичках. Бо на гудку мені важко…
Та з першого гостювання в боярина повернувся Лавр скуйовджений, упрілий і з гудком під полою. Гепнувся на лаву й закляв ту нечисту силу, що вчепилась у бояринову душу. І гудок кляв, і свої незграбні пальці. Хоч дарма кляв. Пальці в нього були, можна сказати, не гірші моїх, а може, й кращі.
Віддихавшись та випивши узвару, він узявся до гудка і зачав його мордувати. Грав неоковирно. І все кляв, що боярин Сергій не схотів слухати кугичок. А про гудок повідомив Лаврові, що то нечиста сила грає, якась підміна. І що ніякої розмови про старосвітські діла не говоритиме, поки не заграє справжній Книжник!..
Мучив він, мучив гудок, аж мені в голові джмелі загули. Проте сиджу й пишу свою книгу. Хоч мені його гра в печінках, та все ж не припиняю письма. Бій, бачу, затятий. Та і я не дамся нікому!
Поки він перший не витримав і заволав:
— Та допоможи ж ти мені! Покажи ту пісню, що ти йому грав!
А я йому й кажу, що, може, більше десяти років чекав урвати часину і списувати книгу для самого себе. Бо вже писав і писав, та все для чужих, все для дуків-багачів. Каже йому: якщо зараз не спишу для себе книгу, то вже хто зна, чи колись зможу вдруге сісти за неї.
— Господи! Та що твоя книга?! Якщо я не витягну із боярина таємниць, нічого із короною не вийде. У нього всі таємниці! А він через цей диявольський гудок мені жодної не відкриває!..
Мені ж праглося списувати книгу! Може, так сильно, як колись хотілося з першої подорожі в Орду повернутися чимскоріше додому… (Старий Книжник і словом не прохопився, що також кортіло йому і карти перемалювати на липину та вирізати з них дошки-печатки). Однак довелося брата вчити, як із гудком вправлятись. Та, слава Богу, Лавр виявився здібним учнем. Хоч музику чи дидаскала з нього роби. Тільки що вже застарий. Навчив я його ті чотири пісні грати й співати, які більше за все боярин любив. І зразу ж пішов Лавр до боярина. Не вилазив із світлиці цілий тиждень. Я зрозумів: поки він зі мною, то перепочинку й тихого життя мені не знати. Тому й не вилазив з-за столу. Тому й зробив стільки, скільки ніколи не встигав. Аж очі мов піском позасипало, так різало від напруги. І що дивно — в такому поспіху писав, а кожна літера була якнайкраще вималювана! Повернувся Лавр з дома переметними сумами. Кинув їх на лаву, схопив мене в обійми і ледь не задушив! Що не кажіть — я був тоді ще міцний, не те що тепер — од вітру хилюся, од туману п’янію, — а був він не знаю у скільки разів сильніший за мене!.. Хоч ми з ним як близнюки — а близнюки у всім однакові! Може, тому, що я ніколи важкої роботи не робив і полюбляв жіноцтво?.. Не знаю… Тільки він мене мало не роздушив.