— Брате! Земля наша ніколи тобі не забуде твоєї музики! Якби ти мене не підучив, дідька лисого я взнав би усе що треба. Навіть більше того! Більше, ніж сподівався… Тепер до праці!
І він вже нічого мені не пояснював і не казав. Все мовчав. Тільки часом зупинявся і без звуку ворушив вустами. Не було зрозуміло, що він говорить — чи молитву святу, чи закляття своє диявольське, архимницьке, чи згадує рецепти того архимницького потаємного діла.
Перш за все він розібрав свою патерицю, про яку я зразу зрозумів, що вона із таємницею. Спершу витяг звідтіля сталевий штиль, гострий і гнучкий, як очеретяна скіпка. Потім вийняв монети золоті, дві сталеві печатки— тавра і якісь чародійські порошки в тонких козиних ріжках. Он скільки добра напхав він у свою диявольську патерицю!
А тоді заходився глину місити в різанці й робити з неї товсті оладочки, а далі на них відтискав печатки. Потім ті відбитки глиняні підсушував на гарячому черені, дорізав різачком по затверділій глині. Затим прорівняв рівчаки в них, з’їднав і виготовив ливарну форму. Тих опочок він зробив може три дюжини й добре обпалив їх у печі. І вугілля ливарне випік у горщику із дубових скіпок. Із своїх лахів витяг малесенький горщечок з білої мов крейда глини і кинув у нього дукати, шматки мідного дроту та якісь ще білі шротини і темний порошок із козиного рога. Коли ота гаспидська алхимницька суміш плавилась у горщечку, все в печі тріщало. А з горщика пихкало біле полум’я і червоний дим. На поді такий жар влаштував, що я думав — основа крізь глину займеться. І тоді вже ми з ним спечемося раніше, ніж нас княжі пахолки на вогнище потягнуть! Я, таке вздрівши, запхав усі свої добра в торбу. І онучі накрутив, і постоли нові взув! Та Бог милував! Зварив він своє архимницьке злато, хоч казав, що то сарацинське золото, і залив його у розпечені форми. Так усе в печі й залишав на поді вичахати. Навіть челюсті закрив. Щоб пекло не виходило. А мені було важко дихати, і серце заходилось, і в горлі дерло. Він же ліг на лаву, закрутившись у свиту. Мені ж наказав збудити його, як треті півні запіють.
— Та звідки тут півні? — розлютився я. Бо, поки він чародійства свої мудрував, я таки добре настрашився. — У боярина ні собаки, ні кота, не те що півня.
— А ти добре прислухайся — чутимеш, як у перевізника на Либеді півень піє! Такого голосистого ні в одному краї не доводилось чути!..
Отож він заснув, а я його вартував. Та, якщо щиро сказати, мені й не дрімалося — боявся пожежі. Він без усякої міри розігрів піч. Я не сумніваюся, що Лавр добре знав чародійську науку, хоч і не був чорним відьмаком. Бо дивіться — бояринова садиба стояла там, де нині три монастирські ставки. А перевізникова біля Перунового дуба. І я почув, як запіяв півень удосвіта! Значить, Лавр закляв мої вуха, щоб я почув те, чого повсякдень не чув. По правді, я йому заздрив, що він стільки таємного знає і може вдіяти. Але в той самий час янгол шепотів, що потаємні знання — то ве-е-елика спокуса й зайві клопоти. Добре, що янгол утримав мене від спокуси. Краще володіти вмінням, ніж таємницею. (Старий Книжник казав це, аби одвести від себе біду та донос. Бо люди часом подейкували, що він з купцями грає в кості та карти і багато виграє завдяки чародійству. Та й по Письму несхибно ворожить). Отож він прокинувся і, навіть не протерши очей, зразу до своїх алхимницьких порошків. Розчинив їх у полив’янім горщику, повиколупував з теплих глиняних опок «золоті» кружальця і кинув їх у горщика, а горщик поставив у запічок.
— Ти, брате, нікуди не виходь. Чекай, поки не повернуся. Навіть якщо боярин покличе. Крикни йому, що нездужаєш.
— А раптом він сам припреться?
— Не бійся — не об’явиться. У нього настрій бойовий — заходився зброю рихтувати. Ох і зброї в нього! На добру сотню найкращої зброї! Не садиба, а справжня зброярня. Там у нього дві такі шаблі-адамашки — на кожну можна найбагатший хутір виміняти. Але все це балачки! Брате! Пильнуй горщика. Якщо я за два тижні не повернуся, витягни його із запічка й постав у сіни, межи старого надіб’я. Щоб ніхто на нього й не поглянув!..
Він швидко вдяг кожушка-безрукавку, а згори кирею довгу, сіро-буру, з відлогою. І сховався під відлогою, мов чернець під каптуром. І згадав я ту гішпанську приказку: «Бійся ченця під каптуром…» Повісив він на себе суми і ступив до порога. Нараз обернувся, обняв мене і тицьнув у руки агарянського ножа в чорних піхвах. Я пішов за ним зачинити ворота — визирнув назовні, а він уже, наче мана, розчинився у світанковій імлі. І ходив же — ніде гілка не трісне, ніде не шерхоне підошвою об збиту стежку…