— Книжнику, ти вільний. І вас скоро відпущу. Тільки поможіть милостиню роздати.
Я відійшов у натовп, але не побіг зразу віддавати книгу. Дивився здаля, що робитимуть боярин Сергій і його наймити.
Він направив коня до Пирогощі. Перед майданом спішився і передав вуздечку кульгавому. Взяв козуба від молодиці й роздав старцям по пампушці. Всі кланялись і благословляли його. На Подолі жебраки не розбещені. То біля Печер порозпасалися на щедрій милостині прочан. Одного козуба не вистачило, і боярин подав знак рукою молодиці, щоб вона принесла й другого козуба. І другий козуб він роздав.
Молодиця забрала порожні козуби.
Боярин тим часом поліз до суми, що при сідлі висіла, витяг звідти монети. Певно, мідні пули, бо цілу жменю сипонув у лапу кульгавому, мов кавунове насіння. І поїхав далі, навіть не озирнувшись. Молодиця підступила до кульгавого і так розмахувала руками перед його лицем, що без слів було зрозуміло — вона вимагає свою половину. Кульгавий взяв пучкою з долоні й подав молодиці. Та схопила і, втираючи очі кулаком, подалася на торжище.
Кульгавий обережно засипав монети до капшука. Обернувся на всі боки. Пильно оглянувся довкола. Настовбурчив вовчу шапку і покульгав до недалекої корчми.
Я за ним, попід парканами тулячись.
Він зайшов до корчми. Я ж почав торочки на постолах перев’язувати. Неквапно та гарливо. Спочатку на одній нозі, потім на другій. Торбу почепив на паркан і ніби на неї позираю, а насправді стежу за дверима. Аж ось дочекався — викульгує голубок. А з ним ще якийсь міцний хлоп у зеленім каптані. Каптан ще справний, хоч видно, що старий. Вони поспішили до заїзду. І не озирались. Несли кільце ковбаси печеної, хлібину-загребу і глек чималий. Нічого й мудрувати — грати поспішали! Я того, в зеленім каптані, признав. Бачив його у гурті львівських купців. Вони так роз’юшились від гри!.. Тоді я зміг піти спокійно віддати книгу господареві й забрати заставу…
Про те, що він зразу ж подався до Глибочицьких воріт, нікому не прохопився.
… У здоровенній корчмі туман від пічного чаду, від пари з розпечених страв, від густого людського дихання і вогкого одягу.
Книжник довгенько чекав, поки зміг пробитись до корчмаря. Здоровань прохрипів, як Книжник швиденько передав йому колоду карт. Корчмар відхилив дубову обгортку і гостро спитав:
— Ти ними наче й не грав?… Якими ж ти картами грав? Їхніми?
— Та-а-а, — махнув непевно рукою Книжник. — Кухоль пива і перепічку… Ну і… заставу поверни…
— Так ти програвся? — хрипко спитав корчмар.
— Та-а-а, — протяг Книжник так само непевно, нічого не стверджуючи і нічого не заперечуючи.
— Одні казали — литовців обчистив. Другі казали — нічого не було. Треті казали — литовців у сподніх ногавицях пустив… Так хто бреше, а хто правду каже? Га? — зазирав Книжникові в очі, а глек пива і перепічку тримав на дошці, але не подавав йому.