— І те… і те… Круговерть… Давай пиво, бо горло сохне… Скажи краще, ти не граєш, тобі видніше — чого литовці приперлись? Все казали — торгувати приїхали…
— Торгувати приїхали? Проте більше по місту і торжищу нишпорять. Все щось придивляються, наче принюхуються. Хтось, не пам’ятаю, із киян признав в одному Вітовтового псаря. Другий ніби признав княжого путного. Певно, ради радять із татарами…
— Диви, а я вже думав, що сусідове Київ і забули…
— Чого ж забули? І ляхи-купці приїхали. Все мужі як один, міцні, ставні. Ну мечники — й годі. І всі в монастирі помістились під Горою.
— Цікаві речі розповідаєш, господарю, але заставу поверни. Карти я тобі віддав.
Корчмар подзвонив у калиті рукою і поволі видобув кілька монет. Довго длубав масним пальцем і зрештою відсунув одну монету-лусочку.
— Застава не вся. Ти мені ще винен.
— А я хіба задарма про ляхів, литовців і татар розповідаю?
— Та я все про них і без тебе взнаю. Тільки піду на торжище і вмить довідаюсь.
— Не підеш, Книжнику, на торжище. Кудись знов сховаєшся — чи грати, чи книги списувати. Немає в тебе часу зараз про все самому взнати.
Книжник сперечатись не став, допив пиво і, доїдаючи перепічку, вийшов з корчми.
— Тепер у мене був час, і я пішов віддати книгу хазяїнові. Затим з облегшеною торбою рушив до шевця. Великий був майстер і не менший книжник. Тільки любив він всіляку світську книгу: пісні списував, дивні історії про пригоди витязів і лицарів. Сам писав, зшивав у зошити і палітурки робив не згірше венеційських. Я вам свідчу!
Загинув під копитами татарськими. І вся його книгозбірня згинула — ціла скриня книжок і згортків. Він мені й допоміг палітурку зробити з телятини і липових дощечок. А я йому за те заголовні буквиці пооздоблював візерунками і розцвітив різними кольорами. І він був без межі радий. І я був щасливий, книжка без палітурки — то лицар без доспіху. А тепер вона була надійно захищена! Отож коли я повернувся, то все що взнав розповів йому. Сіли ми з ним, почали гадати, радити, що б то значило, що по зимовому шляху приперлись і литовці, і ляхи, і смердючі татари? Без великої потреби хто по зимі коней ганятиме? Ми від світанку сиділи і день цілий, другу ніч до другого ранку. Все думали свою важку думу. Радились, радились і порішили: треба Лаврові швидше золото готувати, щоб у Молдові й на уходах хлопців спорядити кіньми та зброєю. Вирішили, що немає часу подорожувати до Царгорода і платити міхи золота, хоча б і алхімницького, за освячення корони. Вирішив брат мій Лавр умовити хлопців степових в Молдову податись і вимагати в єпископа під мечем і золотом, щоб він надяг корону і берло подав київському королю. Я йому й кажу:
— То ж гріх страшний — примучувати єпископа на таке діло!
— Одним гріхом більше, другим гріхом менше — зате своя влада буде, свій київський король. Ти не мертвись, краще подай звістку через московських купців — тут знову змова готується між татарами і Литвою на престол московський. І Твер сюди приплети. Підкинь їм звістку, що після перемоги над Законом під Грюнвальдом Ягайло справді замирився з Вітовтом і допоможе йому своїми лицарями, як на Москву литовці підуть. А син Тохтамишів гуртує татар своїх, і кримських сильників, і орду ногайську для походу на Московію. І поясни гінцеві, розтлумач йому, що цього разу ніхто з наших не огинатиметься ні Ягайлові, ні Вітовту. Нікому огинатись. Гаспидський Вітовт вправно підставив наших ліпших витязів під крижацькі мечі. А свою Литву зберіг!
Ось так Лавр вимудрував, вигадав усе.
Я відіспався і пішов до Києва з двома листами та капшуком срібла. У Лавра була золота голова! Одного листа він спорядив ніби від родичів московському купцю. Немов у нього вдома справи кепські і вони молять слізно і уклінно кинути все і швидше вертатись до Москви. Другий лист ніби посилали київські радці, про те, що готується змова проти московського князя Вітовтом і ханським сином…
Я й купця підходящого знайшов. Пояснив йому все і переконав його. Не тільки словами все доводив — я його водив по всіх усюдах, показав йому й татар, і литовців, і навіть кількох ляхів, що в монастирі латинськім перебували. І листи йому віддав. Він прийшов до свого заїзду і при всіх читав листа ніби від родичів з Москви. Його, звичайно, питали, як лист потрапив до нього. А він і каже, що в Печерах один прочанин передав. А другий лист я допоміг йому у пояс шкіряний зашити. Якраз валка саней поспішала в той день до Брянська. Він пристав до брянських купців. Я їх добре запам’ятав. Тільки через два роки знову з ними здибався і спитав про того московського купця. Вони оповіли таке: в Брянську він з кимось із старих знайомих іздибався і загуляв. Може, і не запитав би — так брянські купці збіжжя поволі споряджали до Москви. На якийсь день до того впився, що пригощав абикого… Хвалився, що багаті кияни дали йому повну калитку срібла, щоб він листа відвіз московському князю… Коли зрештою брянські купці спорядили всі сани і охорону кінну, той купець-гультіпака зник. І ніхто його по сей день ніде не зустрічав… Далі я розпитувати не став, а небавом відійшов від московських купців, щоб більше їм на очі не трапляти…