Тієї зими, на жаль, мені не довелося більше списувати книги.
(Книжник не сказав, що, власне, душу він заспокоїв, бо тепер у нього було списане його власною рукою «Одкровення» і знайшло надійний притулок до часу, як він думав, у скрипторії Фролівського монастиря. А от муляла йому ребра зв’язка липових дощечок у торбі. І хитро він зробив — якби хто поліз без нього до горби: в березовім лубі загорнутий здоровений шмат, із цеглину завтовшки, пахучого воску. Під товстим шаром воску були дощечки, міцно ув’язані баранячими жилами. Так хотілося йому сісти й у безпеці, затишку й теплі, при хорошому світлі відтиснути на цупкому венеційському папері чорні й червоні малюнки. І фарбу він підібрав якнайкращу, і клей для фарби з таємницею. Якщо на ньому звести фарбу, то після висихання і мокрими пальцями фарбу не розмажеш. Недарма ж він терпляче й не один рік випитував у старих бабів їхні таємниці — як і чим вони фарбують пряжу та полотно. І до золотарів-сницарів вчащав у майстерню, приглядався, з чого вони свої клеї варять і видобувають… Як же йому баглося — викласти на вимитий стіл усі карти й споглядати ніби біле снігове поле, а на ньому вуглини палаючі й вуглини загаслі!.. Серце його віщувало, що коли й Бог дасть, то не скоро він сяде за списування ще однієї книги для власної втіхи й доброї похвальби. А от сісти до столу й грати, й грати, поки на шальках терезів заколиваються не тільки твоя калита, твої гаразди, а й твоя вільність! Шалену гру хтось вигадав! Великої сили гра! Запальну, невитриману людину скручує, підкоряє собі не гірше хмільного вина зрадливого… Одначе як сів грати із справжніми гравцями, то на такі горнії вершини заносишся, в такі безодні падаєш! Серце і співає, і вмирає — тільки справжня кривава січа дає таке хвилювання! Змагання змагань і сп’яніння душі!.. О шаленство битви, о заклик диявольської сурми! Але мій ангел шепотів мені: «Свою книгу чи напишеш — не відаю. А в карти ще зіграєш. Тільки чужою колодою…» А шайтан шепоче в друге вухо: «Нехай так! Нехай чужі карти шматують і ламають. Твої ціліші будуть!»)
Коли вертав, у той день зранку почалась навальна відлига. До вечора вже ручаї попливли. А мені будь-що треба на млин — і Лавр наказував, та й сам спиною відчуваю: все навколо нас починає зрушатись з місця. Як вийшов за вали, враз забрьохався. А поки дійшов — і панчішки, й обоє штанів промокли. А вночі, коли дістався до млина, все кригою обросло. Іду через пагорби й опадки послизьгом та похильцем, а в самого в голові гуде, жаром груди пече. Межи лопатками піт холодний струменить. Ну, гадаю, зіб’є мене з ніг лихоманка — скоро не зведуся! Бо я хворів рідко, але як захворію, то гірше дитини — ніякої сили не маю!
Коли на останню кучугуру вийшов — заспівали перші півні на Либеді в перевізника.
Спускаюсь знайомою стежкою, і хоч воно й темно, а бачу — в істобці щілини віконця світяться. Над димарем нашої хати зелений дим клубочиться і білі іскри злітають. Я з останніх сил поспішив по кризі ручая до пакола потаємного. Ми з Лавром там лаз влаштували. Підкрався, як було домовлено, і зашкрябав у віконце. Лавр умовним стуком відповів, щоб я зачекав. Ну, чекаю, з подвір’я не йду. А чую: починаю дубіти. І не тільки ноги, а й спина, й руки, і груди тисне. Молився, щоб хутчій Лавр відчинив, і проклинав усе на світі! Як залазив у хату, то був уже геть хворий. У хаті дим їдучий, очі вигризає, у носі свербить, у горлі від нього пече. Спека страшенна. Лавр свічки засвічує. І раптом почав я чхати! Все чхаю і чхаю! Сльози в мене з очей бризкають — нічого здало не бачу.
Тільки золоте гало свічки, якісь обриси й тіні. Піч розпечена вкрай — здається, не тільки основа, а й стіни й підлога займуться. Я все чхаю та чхаю, як на погибель. Брат Лавр з мене стягає лахи обмерзлі. Лишив мене в самій сорочці і босого посадовив на лаву. Ноги ніяк не відходять. Він згасив свічку і приніс з двору цебро крупчастого снігу. Почав мені снігом відтирати ноги, затим залив сніг горщиком окропу. Попхав у гарячу воду мої ноги. Потім напоїв вином. Та яким — туди і мед, і хрін намішано, і ще щось, і таке гірке, що не приведи Боже! Наче мені хто розпечене олово влив у нутрощі. Аж корчі почали мене ламати. Проте швидко відпустило, і я незчувся, як заснув… Прокинувся після вечірньої зорі. Скіпки у світнику палають щосили. Всі п’ять свічок у свічаді запалено. Лавр до мене спиною сидить. Над столом схилився. Щось ріже. Та так напружено, що аж крекче. Перша думка: «Після відливу корону править!» Я не підводжусь, дивлюсь на нього і думаю: «Відлив корону із алхимницького золота. А як він її правитиме? Як буде лощити? „Дукати“ кинув до горщика й поставив у теплий запічок „дозрівати“. А тут, можна б сказати, залізна шапка! Добра макітра потрібна! Скільки потаємних порошків для травлення потрібно?..»