До вечора я чекав його в садибі. Будинок і все в будинку він лишив мені відкритим. Та от ключів від комори й холодника не лишив. Садибу я не міг покинути, бо й від брами він забрав ключі. Роз’ятрився я вкрай, хоча й розумів — людина несповна розуму, нечиста сила майже все висмоктала. Особливо мені шкода стало Вороного — та-акий був кінь! Хотілось чи не хотілось, а довелося кликати молодицю, щоб хоч чогось попоїсти. Ну й прийшла та підстаркувата блудниця, принесла юшку з лина. Юшка — найсмачніша! Тільки хліб у неї був кислуватий. Сказала, що кульгавий з перевізником пиячить на Почайні. А вона з жінкою перевізника вже третій день самі сидять по хатах, без помочі й захисту… Все поривалась оглянути будинок боярина. Аж лихоманило, аж трусило! Просила та благала, щоб дозволив їй подивитись. Просто силою вже хотіла зайти, передиху мені не давала, всякий сором і совість людську втратила! Коли боярин Сергій повернувся, то я вже сили не мав, і перехрестився, і псалом прочитав з радості, що мої гризоти й спокуси скінчились.
Бузду мені кинув, а сам пішов комору відмикати. Поки я порав Вороного, він одніс припаси до світлиці. Запросив мене. Відпив я три ковтки вина з чари, з’їв три ложки житнього киселю. Кисіль видався мені перекислим, вже бродити починав. Медові коржі з маком були такі задубілі — хоч кліщами дери! Я тоді не звернув уваги на дивний присмак киселю. Після пропасниці ніщо не смакувало — чи гіркуватим здавалось, чи пісним. Після тих ковтків боярин Сергій вина не пив, киселю не сьорбав, до коржа не торкався. По трапезі та й перед трапезою довго читав псалми. І я з ним. Як з-за столу підвелись, питаю його: може, на гудку заграти, пісень поспівати?
— Ні, Книжнику, не треба. Ми з отцем Іваном помолились і псалмів поспівали. А брат Кирило надяг на мене оберіг і благословив на діяння!..
Він розщібнув каптан, і золоті зблиски просто вдарили мені в очі, приснули зайчиками по стінах. Мені аж лячно стало — сонце якраз сідало, і червоний промінь пробився крізь шибки і впав на змійовик. Паче змії ожили, наче кров’ю облилось золото, наче й вогнем спалахнуло! То вже був пекельний знак! І я все зрозумів, але що я міг сказати боярину? Щоб він стерігся і молився? Так невігласу зрозуміло, що він постом тільки виснажував сили та посилював хворобу свою… Бо він сидів у хаті, вночі палив світло, не спав, все співав псалми й канти. Мені доповідала молодиця. А ще вона сказала, ніби й привиди з’явились на хуторі. Певно, прийшли по бояринову душу. Бо до їхньої істобки не підступали, а от біля пакілля боярської садиби вона бачила їх кілька разів. Як тільки був туман, так і привиди з’ являлись. Казала, дві примари — одна низенька, а друга набагато вища. Я тоді подумав, що то знайомець Лавра, який пастки ставив і всякі підступи чинив кульгавому.
Я попрохав у боярина Сергія припасів, і він мені, як і раніше, усе з надбавкою дав. На прощання сказав:
— Вина тобі не дам. Вино і мед нищать волю. Тобі треба писати. На П’ятдесятницю до Києва прилізуть Лях, Литовець і Хан, і найголовніше — Грек. Ці речі ченці знають. Тож гартуй волю і сповісти хлопців. Гартуйте волю, гостріть списи! Від сьогодні я теж гартую дух і тіло. Знаю, ти сумніваєшся, бо я від посту охляв. Сам побачиш — за тиждень оклигаю! А поки що не турбуй мене — я повинен зосередитись і підвестися!
— Може, господине Сергію, я зготую тобі якогось наїдку? Для того, щоб одужати, потрібна гаряча їжа…
— Не мертвись! — Це він точнісінько сказав як Лавр. — Молодиця добре готує кисіль і затірку. Особливо юшку, коли кульгавий риби вловить. І ситу з меду добре варить. Ходи з Богом!
Він перехрестив мене змійовиком, знявши його з грудей, а коли повісив назад, то вже не дивився на мене і не говорив, а мовчки зачинив стулки тесових воріт.
Пішов я до млина й сів до праці. Та якась гризота невимовно почала мене непокоїти. Тут ураз тілесна слабість вразила мене непосильним тягарем і з’явились болі в ногах, вперше в житті. Все гнітило мене, і я тільки про свої справи й думав, розмірковував. Навіть про брата Лавра думки відступили. І про боярина Сергія теж зовсім не думав. Хоч варто, ой варто було думати! І наче криваве світло з оберега, і наїдок гіркуватий і закислий з його холодника, і ті дві примари в туманні дні. А головне — кінь захлялий. От про що треба було думати, щось вигадати розумне і діяти…
(Книжник ні слова не промовив, що вдень він у млині друкував карти, а щовечора в заростях ліщини блудив із молодицею. Бо обоє добре знали, що чоловік її туди не посунеться, якщо й непоміченим повернеться на хутір. А вона, перш ніж закасати запаску, скаржилась на кульгавого. Вона ж кульгавого від повного каліцтва, а може й смерті, врятувала. Через нього й добру працю кинула в хороших людей і в найми пішла до цього божевільного вояка. Він же, кульгавий, звідкілясь такі гроші, такі гроші дістав! Ні, не боярин навіжений їх дав за попасання цього дохлого коня. Бо вона добре знає — скільки боярин не давав грошей, ніколи не було жодного півгроша польського, срібника. У боярина повно кафинських гаспрів, московської дєньги, добрих празьких, ординських дирхемів. Є в навіженого навіть угорські золоті… Це насторожило Книжника. І він захвилювався, занепокоївся, сон йому відняло. Бо не знав, що вдіяти, — чи йти до Василькова й дати тамтешньому попові звістку до Лавра: щось замишляється довкола боярина Сергія. Чи, може, якось вислідити й зустрітись із тим чоловіком, що блукав по околицях із безголосим собакою? Все йому розповісти. Нехай передасть через вірних людей Лаврові. А тоді хай приходить і допоможе тут пильнувати, щоб чого із боярином Сергієм не сталось.