Та не встиг Книжник ні до Василькова піти, ні підстерегти знайомця Лавра, як повернувся кульгавий. У новій шапці, в нових чоботях і при новім поясі. От він зайшов до істобки, зразу ж почулася лайка, але дуже скоро все вщухло).
Я піднявся на горище і звідтіля крізь заволоку побачив, як з хати вийшов кульгавий та його молодиця. Кульгавий з великим горщиком та рушником. За ним ішла молодиця і несла глека, велику миску з пампушками, наче й ще з чимось.
Кульгавий застукав у тесові стулки. Раніше такого не було. Ніколи наймити удвох не підступали до воріт, ніколи першими не сповіщали боярина про свою появу. Завжди боярин Сергій їх кликав, коли була потреба.
Ворота відчинились, і зайшов кульгавий, заніс горщика і свіжого рушника. Молодиця стояла знадвору. Кульгавий повернувся на вулицю, забрав від неї глека й миску і знову зник на подвір’ї. Молодиця постояла трохи та й пішла до істобки. І враз з воріт вивів кульгавий сонного коня. Повів його до струмка напоїти та помити… Ну, нічого наче не було незвичного. Та все ж… Або він приніс молодиці якусь дорогу цяцьку, або ж примусив її мовчати п’ястуком. Проте з її постави й ходи було видно, що вона весела і вдоволена.
Я вирішив податися до Василькова. Сповістити Лавра, що, по-перше, з боярином не все гаразд, а по-друге, щось нечисто із кульгавим. Аби той швидше прийшов та розібрався, бо мені не під силу.
Отож треба було поспішати до Василькова. Тільки дочекатись півночі, коли зійде місяць. Тоді наймити добре спатимуть.
Так я і вчинив. У Василькові мені довелося два дні чекати, допоки повернувся попівський служка й сповістив, що моя звістка пішла далі.
Я повернувся до Києва. Знаки перед хутором не займані. Значить, Лавр і сам не приходив, і від нього нікого не було. Я доплентався геть змучений — такий день спекотний випав, такий тихий, що й у тополях павітер і листочком не шелеснув. У мене голова й досі болить, може, раз на рік, а тоді ще рідше бувало, та ні, не боліла в мене тоді голова на погоду! А тут наче кілок в тім’я забили. Я випив прегіркого найміцнішого винного настою. Лавр настояв на шелюзі. Ну, може, келехів зо три. Був келех срібний. Боярин Сергій дав його Лаврові в користування. Лавр із собою келеха не брав — ховав у кухлі на миснику. І їсти я не міг, хоч мене паніматка добре в дорогу спорядила, бо аж нудило від голови… Вночі, десь після півночі, а може й пізніше, бо я сп’янів і не чув, як у перевізника співав півень, — прокинувся від задухи і болю в очах. Мені здалося, хтось мені ніби вичавлює пальцями очі. Не встиг я ще нічого придумати, щоб зарадити своїй біді, як пішов верхами по діброві страшний шум. Загуло, загоготіло над грудами! Ось-ось земля розверзнеться! Блискавки як спалахнуть, громи як загуркотять! Повірите — млин і зруб хатки задвигтіли, заколивались. Ще трохи — і ходором підуть! Злива вперіщила — наче діжами воду хтось виливав із небес! Чи злякавсь я? Не те слово — мене жах охопив, що перуни хату спопелять або вода гатку прорве! І все потрощить, понесе яром до Либеді! Слава Богу, хоч гуркіт був пекельний, а блискавки, здавалось, зараз і землю спалять. Проте все швидко пролетіло і впала тиха чорна ніч. Бо якраз молодий місяць наставав. На омитім небі зорі блищали наче перли, наче тисячі тисяч діамантів! Гроза відійшла, і біль пропав, наче й не мордував мене, і я вмить заснув мертвим сном.
Не пам’ятаю, від чого я прокинувся — чи від сонячних променів, чи від гуркоту до брами та відчайдушних криків кульгавого.
Значить, трапилось щось надзвичайне, як кульгавий насмілився ступити на гатку й застукав до моєї схованки. Я схопив патерицю. Йшов до брами і вже не сумнівався, що боярин Сергій мертвий. Добре пам’ятаю — мене така думка анітрохи не здивувала і не вразила. Хоча й тіпала лихоманка від страху, я спостеріг, що сліди по мокрій землі ведуть тільки до стайні й від стайні. Двері до будинку відхилені. І скрізь — на дверях, на вікнах — наклеєні хрести із смужок паперу. Того самого паперу, що в мене попрохав боярин і на ньому понаписував охоронні молитви. Певно, він понаклеював хрести живицею, щоб злива не змила жодного з них.