Люди внизу з’юрмились навколо столу, а тих все нема та й нема. Коли як зойкне хтось нагорі, а тоді вниз як загуркотить по сходах один стражник, за ним другий. Повз нас вилетіли на подвір’я. Потім збігла долу перевізникова жінка з одягом в руках. Обличчя в неї насуплене, ніс морщить, як від смороду. Стала вдягати мерця.
По тому спустились писар і страж. Обоє рукавами прикриваються.
Всі до них кинулись питати: що там таке? А вони тільки кривились і махали руками.
— Підіть самі й подивіться.
Всі й поперли нагору. Ледь не позпихували один одного зі сходів.
Я піднявся після всіх.
В опочивальні стояла скриня, просто здоровенна скриня. Різьблена, чорного дуба. Не нашої роботи. І не розмальована, як наші. У скрині на дні лежав скоцюрблений труп. Майже весь зогнилий. Одягнений той кістяк був у новісіньку білу сукню. Їй ціни не було, тій шовковій сукні, — вона гаптована щирозлотно по подолу, по рукавах, по викоту на грудях. Наші люди таких сороміцьких строїв не носять. Крізь викот видні реберні кістки із залишками зотлілої плоті. На зотлілій грудині лежав срібний хрест на срібнім ланцюжку. Хрестик був латинський. Із Спасителем. Дуже тонкого литва й карбування. Всякому тямущому відомо, що зі сріблом важче працювати, ніж із золотом.
Зразу піднявся гвалт, що то донька Симасова, лицаря-литовця… Багато всього з цього приводу можна говорити і не менше розповідати. Тільки скажу таке: коли приїхав той лицар-литовець, то він сказав, що ні сукня, ні хрест не його доньки. І що то не його донька, бо й волосся тут літньої жінки. Хоч воно й спеклося в ковтун, а нехай лишень кожен уважно подивиться, то побачить, що в ньому більше сивих волосин, ніж рудих.
Юдей же, Мерхав на ім’я, від усяких слів утримався, наче й не він себе скрізь і завжди за розумника виставляв! Одійшов трохи осторонь, тільки спостерігав. Я його та й питаю:
— Чого ж ти, чорнокнижнику, не сказав їм, що вони помиляються? Адже від початку ти побачив — кістяк уже не один рік як істлів?
А він мені й відповідає, скоса зирячи та все свої пейси на пальця накручуючи:
— Тут нема чого наперед них лізти — вони й самі все второпають. А як ні, то причому тут моя вченість, якщо мене навіть не спитали?
Отак я поруч із невірним стояв і спостерігав. Ми обидва краще за всіх бачили й тямили, що до чого. Тільки йому жижки не трусились. Його воєвода сюди надіслав, і він був під захистом влади. А мені все тут загрожувало. Одначе я не міг зразу ж покинути цей тричі заклятий хутір! Є ж такі місця, де обов’язково щось трапляється.
А будинок ходив ходором! На подвір’ї товклася сила-силенна людей. І з міста все приходили й приходили люди. Як же буває: живе людина — й наче за версту її всі обходять! Та лише загине — ніби зграї птаства злітаються на її тіло. І п’ятеро ченців із Пустині приїхали. Притрюхали на вгодованих монастирських конях. Один одного старший. Але як вони сиділи в сідлі, як поводи тримали! Недарма ж у Пустині самі старі воїни згуртувались! Вони й учинили головну розправу — забрали тіло боярина до Пустині. Сказали всім, хто не влада, вийти із садиби. Бо, мовляв, у них заповіт бояринів і там списано, що як ішов він воювати проти ордену, то заповідав по своїй загибелі все на користь братії. Я тестаменту не бачив. Ще сказали ченці, щоб воєводські стражники забрали скелета. Бо вони латиняни — ляхи та литовці, їм і слід потурбуватись про достойне поховання єдиновірного тіла.
Четверо ченців спішились і на марах понесли тіло боярина до своєї обителі. А настоятель лишився, і вони з лавниками, війтиками-радцями та писарем оглядали садибу і всі її закапелки. І все переписували. От тоді й виявилось, який-то багатир був боярин! У нього було три скриньки битих празьких грошів, золототкані пояси, шиті золотом і сріблом каптани, соболині й кунячі шапки, боброві і вовчі шуби. Повна до верху скринька із перстеньками та дорогоцінними гудзиками й жіночими прикрасами. І дивної зброї дві скрині здоровенні — дамаські й турецькі шаблі, кавказькі кольчуги, московські два колонтарі. А ще скриня з ножами, чингалами, келепами, булавами, сокирами, клевцями та обушками і кончарами. У коморі — в’язки стріл, сулиць-джидів, луки та самостріли, списи й рогатини! І ще шишаки московські, мисюрки лядські, шоломи черкеські!
Ось і ніч наступила, а справи в садибі не були викінчені. Так майже всі лишилися, тільки послали кількох стражників сповістити замок про обставини.
Садибу зачинили й запечатали печаткою до ранку. І сторожу виставили. А що було тепло, то хто просто неба при вогні сидів, а хто до істобки пішов.