Я ж попрямував до млина, хоч мені треба було щобільше почути й побачити. Коли юдей Мерхав кличе мене. Питаю: чого треба? Він до мене на млин проситься із своєю кобилою.
— А чого, — питаю його, — ти, лікарю, біля гурту не лишишся?
— Не звик я не в будинку ночувати… Та й не люблю, коли від мене носа вернуть…
По голосу чую — хвилюється він чогось. «Ага, — думаю. — Він не хоче при чужих молитись, та ще просто неба».
— Веди, юдею, свою кобилу на подвір’я та зачинись на засувку. Я прийду після перших півнів.
— Коли це? Як зірки стоятимуть, Книжнику? Бо я півня можу й не почути…
Як я пам’ятав рух зірок, то пояснив йому, хоч це не мій фах, та допоміг провести колу по греблі й пустив на млин за пакілля.
Ну, а повечеряв я зі стражниками біля вогнища. Хотілось мені почути, що вони говорять. Але вони тільки про упирів, мерців, вовкулаків, відьом та русалок базікали, один одного під’юджували, залякували.
До істобки не ходив — не хотів владі на очі трапляти. Без діла немає чого владі на очі пхатися. Владці для вченої людини, якщо ти не лакуза, гірші за упирів — завжди вигадують і загадують якусь дурну службу. Тільки щоб людина не мала вільної голови для роздумів і гартування свого духу.
А в істобці молодиця розійшлася — для ліпших людей вечерю зготувала. Загалом вона була ледаща. Просто не мала гараздів, щоб свої лінощі плекати та примхи вдовольняти!..
Я повернувся, як пообіцяв, після перших півнів. Юдей Мерхав не спав, а сидів коло столу і при світнику читав книгу. Обличчя спокійне, очі ясні. Значить, не тому не спить, що боїться, а тому, що треба йому зо мною поговорити, вивідати щось із мене.
— Прикра така історія, — почав юдей Мерхав. — Такий знатний господин і така страшна смерть. Точно як лицар Йоган… Ти ж знаєш цю історію?
— Чого це я маю знати? — здивувався я. Хоч добре знав історію, як німець-лицар продав душу сатані, а потім пішов до монастиря каятись. Але сатана туди проник і у вигляді коня погубив лицаря-послушника.
— Але ж ти, Книжнику, люди кажуть, знаєш безліч історій повчальних. Ти багато мандрував і привіз чимало всяких оповідок про інші землі.
— Ходив колись до Москви. І, як бачиш, повернувся до Києва.
— Ну це не найдовша твоя подорож… Кажуть, ти й далі, ніж до Москви, вибирався.
— Хто каже?
— Люди кажуть, — мовив мені юдей той, на ім’я Мерхав.
— Це ж які люди, — питаю його, — кияне чи замкові зайди?
— Не пам’ятаю, — каже мені юдей, — але чув не один раз.
— Ти мене перший спитав про подорожі. І я тебе спитаю про подорожі. Ти з латинських країв прийшов до нас. Я погано знаю звичаї і життя римо-католиків. То скажи мені — де краще жити юдеєві? Там у них чи у нас, у Києві?
Він тоді важко зітхнув, ще раз зітхнув і підвів руки вгору. Ніби хотів сказати: «Ну де може бути добре гнаному?»
— То чого ж ти, сам гнаний, починаєш по моїх шляхах слід гнати? Чи я тебе, зайду, не привітав та не пустив до своєї оселі?
— Це не твоя оселя, Книжнику! — стрепенувся він.
— А в замку твоя оселя? Ти її міг би купити? Чи ти можеш на Подолі купити грунт і поставити свій дім?.. Ти мовчиш, бо що можеш сказати?! Ти служиш воєводі і маєш монету. Ти лікуєш — і маєш монету. Маєш добрі гроші, але ти сам собі не господар — мусиш тулитися до того, хто володіє мечем і зашморгом. Бо ти беззбройний. Владці в одну мить можуть витрусити тебе до шеляга! А ти їм ще й ноги цілуватимеш, якщо живого залишать!
— Ти ненавидиш мене і мою віру! — заволав юдей.
— Не я починав. Не на мені гріх! Це ти пхаєшся в чужі лиха, а не я!.. Загинув мій хазяїн. Ось його поховають, і я не знаю, хто володітиме хутором. Чи не скаже новий володар забиратися геть? А ти для воєводи стараєшся і роз’ятрюєш мені душу! Не пхайся межи чужі лиха.
Книжник ні словом, ні лицем не виявив гостеві, що ним тіпає жах за себе та брата. Бо вже анітрохи не сумнівався — його братові теж заготована смертельна пастка. От тільки чи вони знають усе — що їх двоє, що вони брати, схожі як близнюки, риса в рису. Що там відомо тому павуку — Вітовтовому воєводі, який засів у розкішній і неприступній оселі? Над усім Києвом височіє, над його Горою і над Подолом. Що йому і його соглядатаям відомо?
Тут на подвір’ї наче пирснула кобилка.
Юдей Мерхав цього не чув, але мої вуха були заговорені.
Юдей щось почав мені пояснювати, та я не звертав уваги на його гаркаве белькотання.
На подвір’ї знов пирскнула кобилка.
Знадвору все тихіше долинала далека гутірка біля вогнища. Знов пирскнула кобилка і наче вдарила копитом об колу.