— Підожди! — кажу Мерхаву. — Я зараз повернусь.
— І я з тобою! — стрепенувся Мерхав.
— Тільки тихо! — наказав я йому, підійшов до світника і загасив полум’я. — Будь обережний!
Але що з юдея візьмеш?.. Я попереду йшов, він за мною. Я ж його попереджав: «Тихо!» А він, собака, широко двері відхилив, і вони як зариплять, як запищать!
Тоді я ще добре бачив у темряві. І вгледів, як з-за кобилки щось метнулося до брами і щезло в брамі. Але ж браму я сам зачиняв на добру запору! Лікар на мене ззаду наштовхнувся і ледь не збив із ніг.
— Ти що — сліпий?! — визвірився я на нього.
— Та я… нічого не бачу… — забелькотів він.
— То якого дідька поліз за мною?! — Я його годен був придушити. — Тримайся за мене. Прихились. Тепер тихо поклич кобилку. Щоб вона не сердилась.
— Вона сумирна, — прошепотів юдей.
Ми підійшли до кобилки. Мерхав кобилку за вуздечку тримав. Я обдивився і обмацав, як було можна це зробити серед ночі. Нічого на ній не знайшов і нічого не побачив. Одначе не сподобалась мені тварина. Якось незвично вона тремтіла.
Я полишив юдея з кобилкою, а сам, пригнувшись геть до землі, майже плазом попрямував до брами. Помалу-малу рухався. Та ще спинявся і прислухався. Тільки коли близько підступив до воріт, побачив, що вони трохи розведені, а запору з петель знято. Крізь ту щілину й було видно белебень перед будинком боярина. Прибиті попелом багаття. Червоний жар блимав ледь-ледь і майже не вирізняв від пітьми вояцькі постаті.
Я довго дивився, бо знав — ще будуть лиха на хуторі. Перед другими півнями приєднався до мене Мерхав. Жалівся, що замерз.
— Чого до хати не пішов?
— Зірки споглядав.
— Чаклуєш? — тепер я питав. Він зразу скинувся.
— Боронь Боже! Я чесний звіздар і тільки те говорю, що зірки показують…
Саме тоді я їх побачив — вони виступили просто із пакілля боярського тину. Я схопив його за плече і мовчки показав на постаті. Тільки від довгої напруги в мене сльозились очі, і я не міг напевно сказати потім — було дві чи три примари. Вони рухались поволі від тину до ручая. Над ручаєм вже парував туман.
— Я… я… ніч-ч-чого н-не б-ба-ч-чив… — цокотів зубами Мерхав.
Але ми з ним простояли в дворі до переддення. А лише обутріло і зарожевилось небо, ми поспішили до істобки і розповіли про примари. Всі закамешились і посунули гуртом подивитись, чи не лишилось яких слідів. Наче баби, товклися і крутилися попід тином. Якщо й були там сліди, то вони їх затовкли. Хоча й дурню відомо — привиди слідів не лишають…
У будинку печатка була на місці, але в кімнатах щось страшне — одяг розкиданий, ікони обдерті, дорогоцінний посуд потрощений. А брязкоту наче ніхто й не чув. Хтось підняв віко чорної скрині. Звідтіля вискочила здоровенна кішка! Ну, не менша за собаку! Всі відсахнулись і закричали. А кішка одним стрибком опинилась на сходах. І більше її ніхто не бачив! Тоді чернець, вголос читаючи молитву, підступив і зазирнув до скрині. Скриня була порожня! Всі ходили й трусилися. Вони вірили, і Мерхав також, що це сатана. А я знав — справа людських рук. Тільки не знав — сам кульгавий чи його друзі… Того дня до обіду все, що можна було, позабирали із садиби й повезли до Києва на десяти сумних конях. Тільки скрині шкода — отці з пустині наказали її спалити. Старосвітська робота. Різьблені русалки та китовраси. Як зібралася батова до від’їзду, приступив до мене Мерхав і питає:
— Скажи, як ти гадаєш — мою кобилку, як і вороного, хотіли оце отруїти?
— Коли ми вийшли з хати, щось майнуло за твоєю кобилкою і туди, до воріт, значить…
— Як ти думаєш — це сатана чи й людина тут діє?
— Тобі легше вгадати — ти звіздар. От і поворожи по чорних книгах та зорях. Вони дадуть тобі відповідь.
— Ай-ай, який ти злий! Я можу передрікати по обчисленнях долю тоді, коли мені відоме ім’я людини і день її народження… Прошу тебе, — він тоді вже до мене улесливо, — якщо ти тут лишишся, то сповісти Давиду про дивні новини. Звичайно, якщо вони будуть. Давид тримає крамницю біля Кінського торжища. А я тебе не забуду, як будеш у скруті, замовлю за тебе слово…
Отож усі виїхали, а я лишився. Лишився і кульгавий з молодицею.
Бо стражники лише садибу і будинок зачинили. Наймитам дозволили доглядати город до врожаю. А мені побути у млині, поки книгу не спишу.
Сів писати книгу. І стерігся з усіх сил, бо щоночі хтось кружляв навколо мене, то за греблею, то коло млина. А в цей час кульгавий з молодицею співали божественні пісні. І, певно, той, невидимий, це був знайомець Лавра. Бо одного разу на глині я побачив довгу низку його слідів. Поруч собачих не було. Сліди вели в глибокий ярок, куди ніхто не ходив з хутора… Кілька разів кульгавий перестрівав мене й жалівся, що привиди щовечора нишпорять біля садиби боярина. І до істобки раз по раз підступають. Вони тепер з молодицею, тільки сонце сідає, зачиняються в істобці. Кульгавий кілька разів ходив до міста й купував свічі, освячені проти нечистої сили. Ставив їх на стежці й на подвір’я. Як не дивно, пожежі не сталося. Але яка б тиха ніч не була, вони згасали, навіть не догорівши наполовину.