Лицар зачаївся і довго-довго слухав, як блудодії уголос мріяли, як вони заживуть-загуляють на його скарби!
Тим часом проспівали півні.
Ілько почув, що Мустафа почав хропти. Хлопець зразу до дверей не наблизився, а ще трохи почекав. Тоді навшпиньки підійшов до дверей. І просунув кочергу в щілину та й став відхиляти поперечину. Та, тільки він послабляв натиск, поперечина зразу ж поверталась на своє місце. Він влаштовував собі перепочинок і все метикував, яким би робом відкрити двері і вийти на волю до світанку… Помізкував, помізкував і вирішив не тиснути, а зачепити кочергою і тягти вниз.
Запора зрушилась, і поперечина із страшним гуркотом впала на дзвінкі тесовії дошки. Здавалось, що гуркіт збудив увесь куток. Ілько притисся до стіни. А двері на бігунах тихо відійшли всередину зимника.
— Ах ти злодюго! — захрипів Мустафа і став у дверях із оголеною шаблею.
Двері були розчинені — лише вихід заступила чорна тінь татарина-коняра.
Хлопець щосили тнув поперед себе кочергою. Певно, зопалу і страху, бо яке в нього може бути вміння? Хто його вчив зброю тримати? Але попав так, як справжній вояк, — вище пояса, під саму грудину! Татарин, звісно, після такого удару почав падати. Завалився через поріг до зимника. Лицем гепнувся об дошки — аж руда приснула!
У той самий час Лицар зайшов до світлиці. Там Сусанна перейшла поза всяку межу, запалила глиняного ліхтаря.
При світлі ліхаря зовсім гола вилигувалась, викручувалась і танцювала посеред кімнати. Вона першою побачила Лицаря із зброєю в руках. Сусанна закричала. Климентас хоч і не був великий воїн, та, коли пришилося вузлом до гузна, де у нього відвага і тяма взялися! Схопив важку лаву і вдарив Лицаря. А Лицар був настільки обісілий від ревнощів, що не сподівався на відсіч. Не захистився, і Климентас зачепив його ніжкою лави по шиї. Лицареві забило дихання. Від болю потьмарилось в очах. Уже падаючи, просік небожа своїм знаменитим навкісним ударом. Дихання не вистачало, але він не втратив свідомості. Чув, як Сусанна кинулась до небожа.
Лицар добре втяв свого небожа по коліну й стегну. Небіж і надіслав Сусанну по рушник, щоб кров спинити і рану перев’язати.
Поки вона бігала по рушник, Лицар підповз тихо до сінешніх дверей. З останніх сил підтягся по дверях, але не втримався на ногах і покотився на землю. Та апаша не випускав. Він відповзав все далі й далі від будинку. Сила почала вертатися до нього, і дихання вирівнювалось. Але, як він не намагався крикнути, з горла тільки шипіння чулося. Він вирішив дістатися до стайні. Розбудити татар і тоді вже впоратись із падлюками.
А тим часом Ілько зачинив на хитру запору свого сторожа. І подався мерщій до конюшні, де мали бути гроші, як пообіцяла Сусанна.
Та лише він вступив у конюшню, як позаду хтось засопів. Кухар причаївся за стовпом і тільки краєм ока визирав. Постава чи то Климентаса, чи Нурли. То це не мало ніякої ваги — хто. Відступати нікуди Ількові, бо в нього виставлено вперед широке, блискуче лезо.
Ілько кинувся у прохід між стовпами і щосили тнув татарською шаблею під ребро своєму ворогові.
Той стиха зойкнув голосом господаря, впав і вже з долівки прохрипів:
— Це ти, Ілько?.. Тікай швидше з двору… З Києва тікай!..
— Мій пане, мій пане! — з жахом закричав Ілько. — Я не хотів!.. Бог тому свідок!!!
— Тихше, не верещи!.. Тікай звідсіля… Знаю — ти не винний… Це через мене тобі влаштували пастку… Наших суддів я знаю і… ваших… лавників… Добра тобі не бачити… Замордують… Тобі треба тільки… тікати!.. І подалі… І сховайся… Тікай… Тільки дай мені шаблю і поклич Нурлу.
— Нурла десь подівся… Я дивився… бо остерігався… його…
— А… Мустафа?
— Я його добре вдарив по голові і по дихалу… Він лежить без тями… Ось шабля… Тільки як же мені без оружжя? Без грошей?..
— Якщо тебе… із зброєю схоплять… ти… ти… пропав!.. — хрипів Лицар. — Ти простолюдин… і щоб… хтось… був винний, тебе й повісити можуть… Хто краще… знає… я чи… ти?.. Гроші теж небезпечно мати — гроші можуть загарбати… а щоб свідка не… було… зарізати… Тікай так… Хоча… На ось, візьми!.. Це тобі, — хрипів Лицар.
Кухар, щоб його почути, прихилив вухо просто до Лицаревих вуст.
— Ось тобі… від мене… за службу… — хрипів Лицар, — від мене… твоє ж… добро… Я взяв твій перстень… а він мені… бач що приніс?.. Хоч тепер… я знаю…, правду… Може, в цьому його чари?.. Тікай!!!
— Я покличу людей! Сусідів покличу! Ми їх упораємо! І чиста правда явиться людям!