— Щоб усі побачили… правду… про мою ганьбу… і дурість?! Я ж королівський лицар! Мого плеча сам Ягайло… торкнувся… мечем-щербецем!.. Мечем-щербецем… як посвячував!.. Ми — лицарі, а ти — поспільство… Якщо я кажу… слухай і роби… як я тобі раджу… Поспішай!..
Ілько не став виправдовуватися. Тицьнув шаблю в руки Лицарю, підхопив його під пахви й допоміг звестися.
А сам з кочергою, мов із ратищем, кинувся до челядинської хати. Схопив свою свитку, свій козуб і вискочив на подвір'я.
Вже й щербата скибка місяця звелася над дахом великого дому.
Під ганком рубались Лицар і Климентас. І хоч Лицар був сильно поранений їльком — він тіснив свого небожа. Краєм ока Ілько побачив, що на Лицаря збоку наскочила і Сусанна. Вона обома руками пхала кончар перед себе. Та Лицар влучно відбивався на дві руки — палашем і шаблею. Але дихання в нього збивалось. На все подвір'я було чути його хрипіння та харчання. Видно, він уже ні говорити, ні кричати не міг.
Ілько в затінку попід тином крався до хвіртки. Згодом він, старим дідом, розповідав: «Якби мені тоді та сьогоденне розуміння! Я їх обох упорав би однією кочергою!.. Послухався — Лицар наказав мені тікати! Як не послухатись. Тепер я розумію, що лицарство — наче одяг. Назовні. А під одягом тіло у всіх різне — в кого слабке, в кого витривале. А до тіла ще й душа є. З душею складніше — ніколи не знаєш, в кого вона виявиться до кінця сильною, а в кого й зламається».
Хвіртка була на замку. Лицар такий мав замок у хвіртці, що з обох боків потрібен був ключ. Ворота відчиняти — гуркіт зчиняти.
А позаду Климентас і Сусанна вже добивали свого покровителя. Ось вони за хвилю впорають Лицаря і кинуться до Ілька. Чи зможе він кочергою відбитись проти шаблі й кончара?
Тоді Ілько кинув свитку і козуб через паркан та й подерся на ворота, підтягся на самий верх і за мить був на вулиці.
Лицар завалився на землю. Небіж та Сусанна накинулись на нього і кололи, кололи, поки він і дихати перестав. Він їх навіть проклясти не зміг, бо голос до нього так і не повернувся.
Коли вони добили Лицаря, то вдерлися до челяді й закололи татарочку Роузу і ще двох служниць… Потім кинулись до Лицаревих скарбів. Їм треба було тікати з міста, тільки-но брами відчинять. Поки Лицареві вояки не повернулись у садибу. Отут уперше доля явила своє лице підступним злочинцям! Та вже було запізно. Виявилось — перстені, заморські самоцвіти, золоті ланцюжки, дукати венеційські та угорські золоті — хтось уже поцупив! А хто поцупив — і сьогодні ніхто не знає. Так ніколи й не дізнається.
Тож їм лишилася монета срібна — польські півгроші, та литовські денарії, та купи лівонських шелягів, та московська дрібна дєньга і небагато добрих празьких грошів. І жодного дуката. Довелося їм хапати хутро, дорогу одіж, срібні сосуди та зброю.
Абияк скрутили все і на сумного коня у двох паках приторочили.
Климентас сів на коня, бо йти він уже не міг. А Сусанна перебралася пахолком і повела коней на поводі.
Мій батько був великий жартівник. Він сказав Климентасу, коли той проїздив через ворота:
— Гей, вояче! А мито за кобилку? Тобі на ній солодко гицати, а з мене лавники три шкури спустять, що я не догледів!
Тільки тут треба сказати, що ніякої кобилки злодюги не взяли. І жодного жеребця не вкрали. У них було три коні. Мій батько із списом жартома переступив дорогу Климентасу. Звідки було Климентасу знати, що мій батько не стражник, а митник? Бо в той час, як відкрили браму, один стражник щось там порався із начинням. Другий, пхнувши списа і кушу моєму батькові, подався до рибалок по свіжу, нічного полову, рибку.
Батько казав, що Климентас від його жартів аж сірий, аж зелений став. Та не виправдовувався, а розв'язав калиту й, не рахуючи, насипав батькові повну жменю монет! Батько ж думав, що Климентас дасть йому шеляга, та й по всьому. Тут батько й сам злякався, щоб іще хтось не побачив, яка удача трапилась! Такі скажені гроші! Тепер у батька сумніву не було — справа злочинна й брудна, але ж гроші які! Втратити б їх згодився, може, божевільний чи дурник! Батько й каже:
— Скачи, вояче, швидше! Бо ще хтось захоче твою кобилку завернути. Поспішай!
Але Климентас і перебрана блудниця не стали поспішати. Поки їх було видно, знизу, із брами, до звороту, ця шльондра на коня не сідала. Боялася, щоб її зразу не викрили, коли на коня сідатиме. Що б не казали, як дівку не перевдягай, єство її десь а вилізе!..
А за якийсь час по тому, зовсім мало пройшло, як загорівся будинок Лицаря! Добре, що тиха погода була. Навіть павітер на осиці листям не ворушив! Он яке щастя! Якби вітер був, то навіть страшно й подумати!.. Казали, що то Климентас лишив жар, щоб будинок згорів і щоб порубані згоріли і сліду цього головосіку не лишилось. Я не вірю. То все паскудна блудниця!