Коли ж був князь Опольський намісником, ікона зачарувала його. Перед її чистим, ясним, радісним письмом не могла не зрадіти жодна душа, навіть і ница. Ніякі латинські ікони не здатні до Матері Божої рівнятись ні абрисом, ні кольором! От і вирішив князь, коли його змістив король, забрати в свою вотчину ікону Божої Матері. Як вирішив — так і вчинив! Що проти князя ченці вдіють? Та й вони не святі — не по правді дісталась їм доброславна ікона! Чи довго чи не довго ховав князь Опольський ікону, а тільки якась біда з ним сталася. І був йому голос, що все піде на краще, коли він віддасть ікону в монастир. І він віддав її в монастир до Ченстохова. А щоб сліди свого грабунку зі Львова замести, пустив поголос, що та ікона належала святій Єфросинії Полоцькій. Щоб домінікани не пожалілись королю та не повернули собі ікону… Тільки Матір Божа постала на Ясній Гурі в Ченстохові, як її сила проявилась і пролилась благодаттю на лядську землю. Не один рік покривала все поспільство лядське від бід та завірюх. Поки ті ярі таборити, повсталі чехи, та не побили тих триклятих ляхів. Чим вона, Матір Божа, не догодила чехам, а тільки вони, коли вдерлися в монастир, вдарили по ній мечем. Але чомусь не порубали її до кінця, а покинули та й подалися далі. Чи покарав їх тоді Божий гнів, чи не покарав, брехати не буду. А тільки взяли ченці ікону і повезли до нас, до русинських майстрів, щоб її поправити. Та, як не старались львівські ізографи, не трималась проста яєчна фарба на восковому письмі. Мені не доводилось підновляти воскові ікони. Я й сам їх не бачив, а тільки чув. Тому не можу достеменно сказати, що не можна підправити воскове письмо звичайним письмом. Воскове письмо найдорожче і найстаріше письмо. Зараз його ніхто вже на білім світі не вміє творити. Ну, звичайно, ясногурські ченці роззлостились, забрали у галичан ікону і повезли її в Угорщину. Бо тоді ще половина ченців з Ясної Гури були угорцями. А в Угорщині малярі-зографи довго не мудрували — здерли воскове письмо до дошки і перемалювали все спочатку. Повернулись із перемальованою іконою до свого монастиря, і почалось знову Боже благословіння!..
Могутній захист людині хрест натільний — хто цьому може заперечити?! Тільки я-от вважаю, що не варто носити дорогоцінні хрести. Доля людська перемінлива, і тому коштовність може стати диявольською спокусою для інаковірних чи й наших безбожних грабіжників. Був випадок, як Єдигей смердючий сплюндрував Київ. Потрапили двоє друзів у татарський полон. В одного був дуже дорогий срібний натільний хрест. Татари вздріли коштовність і вмить здерли. Він від грабунку, від втрати хреста наче розумом повередився. Ледь членами рухав. Хто на нього глянув би, зразу сказав би — людина приречена. Тоді його товариш пожалів його і віддав йому свого хреста. І що ж? Той врятувався, бо зразу ожив. А той, хто віддав, лишився без великого свого захисту. Загинув десь на шляху до Криму. Люди, яким вдалося повернутись із полону, розповіли про все…
Особливо ж сильні хрести, якщо в них схована хоч крихітка святих мощей… Але, на жаль, поспільство не завжди покладається на молитву, ікону та хрест. Майже всі наші люди носять всілякі обереги. Хто відверто, хто потайки. Серед оберегів трапляються надзвичайно сильні, а буває — навіть і могутні. Та все одно той, хто носить їх, ніколи не знає, в чому саме явиться їхня сила. Бо ті обереги — небезпечні, як лезо меча двосічного без піхов! Деякі обереги мають за собою такі історії, чи дивовижні, чи криваві, що страшно про них і говорити.
Бо лише розмовами, переказуваннями можна злі сили знову викликати, цур їм та пек! Але спокуса все ж велика! Хоч і гріх воно розважатись такими історіями, одначе не можу втриматись, щоб не розповісти. До того ж історія для багатьох може бути повчальною. Тільки ось що — вуха у всіх є, але не у всіх вони відкриті. Всі ніби слухають, але не всі чують! Тому-то, хто хоче почути, нехай слухає уважно. І не звертає уваги на окремі слова, а думає про зміст і божественну істину, яка є в кожній історії. Отож я попередив і тепер почну свою розповідь. І вже не вибачатимусь ні за слова, ні за їхню силу. Бо всяк повинен не до слова чіплятись, а почути і сприйняти нове душею і розумом. Почну від самого початку.