Боярин Сергій як повернувся з чужини, то тільки доїхав до Хрещатицької засіки — спішився і до Пирогощі повз навколішках. Там, де вклякнув на молитві, криваві сліди лишились! От тоді б йому покаятись, прийняти єпітимію. А потім і з ченці постригтись. Щоб замолити свої гріхи, а за те, що спокусив чисті душі піти війною в чужі землі. Та чари і гординя потьмарила його розум. Жадоба влади все перевершила. І він не постригся у ченці. І не подався з Києва в якесь своє далеке село. Лишився у Києві й почав знов замишляти, як підвестися після страшної біди. Замишляв, як зготуватись до захоплення влади. Якщо по правді, то він мав право на київський престол. Бо доводився троюрідним онуком, через бабу, князю київському Федору. А князь київський Федір був князем суздальським. І хоч вони, суздальські, були з далекої Московщини, та вони мали ярлик татарський на київський престол. Отож прав у нього було більше, ніж у цих зайд-литовців, нащадків буйного Ольгерда. Я вже не кажу про воєводу, що на той час сидів у київському замку на Горі.
Проте, якого б високого роду в твоїх жилах не стугоніла кров, якщо всі знають, що ти байстрюк, — хто за тобою піде? Хто? У Києві, правда, і на Поділлі, під Литвою, було багато людей мужніх і вправних у битвах. Не боялись вони татарви в степу, ні Литві по містечках не корились. Все лише ворохобились всякої влади й чужої сили. Про них і думав-мізкував Сергій Стрілець. Ні, не схаменувся він. Остаточно потьмарився його розум жадобою влади і надією на перемогу в цьому безумстві. Тут, мов водяник із плесу, з’явився на хуторі один дивний чоловік. Великий проноза і майстер у всіх ремеслах. Я вже про нього казав. Був він чародієм-чорнокнижником. І сумніватись нічого. От хоча б таке — в один і той же день і час він грав і на весіллі, і в корчмі воякам. Чародійство? Звичайно. Деякі прості люди казали, нібито в нього був брат-близнюк. Дивна сліпота! Та йому було анітрохи не важко навіяти людям що завгодно. От хоча б зі мною як сталося? Я вчився у майстра-скринника. Вчив мене майстер, вчив, та нічого в мене не виходило. А прийшов до нього в якійсь справі Алхимник. І зразу сказав хазяїнові: «Чого мордуєш хлопця? До тесла й сокири він слабкий. Пристав його до письма. Нехай абриси наводить і кольори підбирає!»
По-перше, якби він не знався з демонами, звідки б відав, що в мене є хист не тільки до малювання, а й до кольорів? По-друге, якби він не був чародієм, то чи переконав би мого хазяїна, що мене одразу треба до найделікатнішої справи поставити, а не випробувати від найважчого і найбруднішого? Впертішої людини я навіть серед татар не бачив. Мій господар і слова йому не сказав, а зразу ж, ще при ньому, поставив мене квіти по тиньку наводити. Від того вже, від тієї хвилі я став малювати. І не гірше за інших! Цей же Алхимник нічим особливим від інших людей не вирізнявся.
Підстаркуватий чоловік, трохи сивий, трохи скулений, зросту трохи вищого, ніж середня людина. Але що було в ньому справді дивно — це одяг. Ні, не сам одяг…
Який одяг вдягне — на той стан і виглядає. Як у свиті чи сіряку — наче справжній поселянин. У каптан вбереться — справжній купець. У киреї чорній тонкотканій — наче дяк… Так ось — той боярин Сергій і пригрів цього Алхимника на своєму хуторі. Зразу й почались дивні діла!.. І ще забув сказати: як би він без демонської сили міг одночасно з трьома чужинцями на їхніх трьох мовах розмовляти? І ще одне — ходив він швидше за всіх і на великі відстані. Хіба ж не диявол носив його на плечах, коли він перед вечірньою службою виступив до Обухова, а повернувся наступного дня ще до обідньої служби?! Бувало й таке: причепуриться він та в нове вбрання вбереться, плечі сутулаві розправить, і ніхто не познає в його поставі книжну людину. А подумає, що це колишній бравий вояк.